«Спочатку моя думка була вкрай простою. Я став добровільно працювати в палатах, де лежали смертельно хворі діти, опікові хворі. Просто хотілося їх трохи підбадьорити, викликати посмішку на їх обличчях. Потім я вирішив, що приходитиму в клоунському вбранні.
Хтось подарував мені червоний гумовий ніс, який я тут же використав. Я став накладати простий грим, у мене з’явилися жовтий, червоний і зелений клоунські костюми і, нарешті, пухкі, величезні туфлі із зеленими кінчиками, каблуками і білою серединою. Вони дісталися мені від клоуна, що вийшов на пенсію, – він вважав, що його черевики ще можуть попрацювати.
Спочатку було важко. Дуже важко. У цих палатах на таке надивишся… Нікого не залишить байдужим вигляд вмираючої або понівеченої дитини. У суспільстві нас не учать, як допомагати тим, хто страждає. Ми ніколи не говоримо про страждання, поки воно не торкнеться нас.
Ми вирішили показати «Годзілу» у палаті для хворих на лейкемію. Я розмальовував дитячі обличчя, щоб вони були схожі на клоунів. Один хлопчина був абсолютно лисим після хіміотерапії. Я розфарбував його обличчя, а другий хлопчик запропонував: «Намалюй йому щось і на голові». Лисому хлопчині думка сподобалася. Коли я закінчив роботу, медсестра сказала: «На голові Білі можна ретранслювати фільм». Ми запустили кінопроектор – Білі виставив голову. Він був щасливий, а ми всі раділи за Білі. Діти принишкнули, дивилися фільм. Потім прийшли лікарі…
Діточки з обпаленою шкірою, волоссям, що випало, – чим їм допомогти? Тут треба не ховатися від дійсності – дітям боляче, їм страшно, вони швидше за все помруть. Серце розривається побачивши таке. Дивіться в обличчя дійсності, дивіться, що буде далі, шукайте, чим можна допомогти.
Я став ходити палатами з попкорном. Якщо якась дитина плаче, я промакую її солоні сльози попкорном і відправляю попкорн у рот – собі чи дитині. Так ми сидимо разом і ковтаємо сльози» (з книги «Чим допомогти?» Рема Даса і Пола Гормана).
Надчутливість у служінні – це коли відчуваєш чужий біль, коли ковтаєш чужі сльози.
Я пам’ятаю, як сидів і ковтав сльози за столом у нашій чиказькій квартирі. Дружина розповідала мені про Джорджа, з яким познайомилася в лікарні, куди він потрапив з гангреною. Джорджеві не було де жити, він спав де доведеться, часто на вулиці. Одного разу взимку він відморозив ноги. У Чикаго буває холодно. Він перестав приходити в церкву на сніданки. Хтось з літніх людей помітив його відсутність, дружина зробила декілька телефонних дзвінків і відшукала його.
Моя дружина Дженет – соціальний працівник. Вона відчуває, що абсолютно безпорадна перед напливом бід: бездомні, злочинність, огидна система безкоштовної охорони здоров’я. Вдень вона намагається зробити усе, що від неї залежить, а увечері плаче. Кілька разів я чув від неї слова: «Треба йти з цієї роботи. У мене нічого не виходить. Дивися – сиджу тут і плачу, а старик помер… Так не можна. Я не вмію справлятися з болем».
Я в таких випадках відповідаю: «Любо, ти єдина людина у світі, яка плаче через смерть Пола. Ти думаєш, той, хто не вміє плакати, буде краще за тебе служити старикам?»
Ми переїхали в Колорадо, і дружина стала працювати в хосписі при православній парафії, там щомісяця помирало людей по сорок п’ять. Майже щодня Дженет бачила смерть. Ми ковтали все більше сліз.
Кому це треба – ковтати гіркі сльози? Чи варто надчутливим людям навмисно оголяти себе для чужого болю? Я думаю, що варто. Я вважаю, що людина, яка надіває червоний гумовий ніс, величезні клоунські туфлі, щоб принести радість хворим на лейкемію дітям, яка заїдає попкорном сльози разом з цими дітьми, дійсно допомагає їм. І мені здається, що бродязі з обмороженими ногами дуже важливо знати, що одна людина – нехай одна-єдина у всьому світі – відчуває його біль, носить його у своєму серці.
Генрі Нувен написав невелику книжечку з дивною назвою – «Поранений цілитель». Він пише про самотніх кинутих людей, яких ніхто не любить. Він розповідає про молодого священика, якому нічого запропонувати старику, що лягає на операційний стіл, окрім своєї доброти і турботи. «Жодна людина не виживе, якщо її ніхто не чекає, – пише Нувен. – Кожен, хто повертається з тривалої, важкої подорожі, шукає поглядом того, хто чекав би його на вокзалі або в аеропорту. Кожен хоче розповісти про себе, про свій біль, про свою радість тому, хто залишався чекати його вдома».
Іноді ми, служителі, можемо зробити лише одне для страждальників – показати їм, що їх страждання, причин якого вони не розуміють, нам небайдужі.
