Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться

Людина – істота емоційна. Що рухає людьми найбільшою мірою: почуття чи аргументи розуму? Головна роль належить почуттям – підказує життєвий досвід. Стихія всіляких емоцій невпинно розбурхує душу людську. Любов, захват, радість – набір цих і подібних до них почуттів прийнято називати позитивними емоціями. Гнів, роздратування, нарікання, печаль і тугу заносять у розряд негативних. “Блаженні ті, що плачуть…” – прорік привселюдно Ісус Христос (Матфея 5:4). “Щось важкозрозуміле проголошує Учитель”, – напевно подумав хтось зі слухачів. Невже якусь користь можна отримати з плачу? Яке там може бути блаженство, якщо людина плаче, тужить, переживає внутрішні терзання? Чому ж тоді Господь говорить про якісь особливі благословення і переваги для людини, яка плаче?

Не всякий плач і не всяку печаль благословляє Бог. Слово Боже розрізняє два різновиди печалі: печаль заради Бога і печаль світську (або мирську). Що нам відомо про ці стани?

Тепер я радію не тому, що ви засумували, але що ви засумували до покаяння; бо сумували заради Бога, – каже ап. Павло. – Бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть” (2 до Коринф’ян 7:9,10).

За кінцевими результатами можна судити про зміст і характер того чи іншого плачу. Плаче людина від заздрості до успіхів ближнього чи тужить про те, як хотілося б їй мати всі скарби світу. Чи спонукатиме така печаль на благочестиві справи? Чи очистить душу? О ні, мабуть, приведе в ще більший розлад і поставить людську особистість на грань смертельного розпаду. А що ж печаль заради Бога? Що породжує її? Плач і туга про гріхи свої, біль від усвіжомлення власної недосконалості, скорбота від гріховного тягаря. Той, хто дивиться на себе у світлі Євангелія, навряд чи може залишитися байдужим до такого сумного видовища. Плач серця, що кається, чує Бог і посилає людині радість спасіння. Хіба той, хто ніколи не тужив, може по-справжньому зрадіти? “Чим більше скорбота, тим ближче Бог”, – свідчить народна приказка. А де Бог, там і втіха, там печаль світла і не безвихідна.

Християнська печаль не є егоїстична відчуженість, не є відхід у себе, це не впадання в стан повної байдужості до всього оточення. Християнин покликаний боротися із самим собою, контролювати свої почуття, але не знищувати їх. Плач про себе – знак покаяння, і тому така скорбота – рятівна. У Христовій присутності в людині, окрім покаянного плачу, пробуджується і жалісливий плач про інших. Чому Христос плакав біля стін Єрусалиму? “О, коли б зрозуміло ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру! Але це сховано нині від очей твоїх” (Луки 19:42), – сказав Ісус плачучи. Месія, провіщений пророками, явив Себе обраному народу, а народ не впізнав Його, не прийняв Свого Спасителя. Єрусалимські жителі через нерозуміння і легковажність самі обрали для себе трагічну долю. Христос передбачав загибель міста від нашестя римлян і тому проливав сльози жалості. Не лише долі народів і царств хвилювали Христа. Він прийшов на землю розділити горе кожної людини. Ісус плаче біля гробу померлого Лазаря (Іоана 11:35). Він стоїть посеред скорботних родичів покійного. Христова присутність в домі плачу не лише утішає, але і творить дива, трохи відкриваючи тим самим горній світ, де спокуті будуть позбавлені від скорботи, страждання і смерті. “Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче“, – радить ап. Павло (до Римлян 12:15). Чиста словесна втіха не завжди допомагає засмученому. Слова “кріпися”, “не сумуй” часто пролітають повз вуха. Найкращий спосіб підтримати і заспокоїти скорботного – увійти до його становища, не формально, але від серця співпереживати і співчувати разом з ним.

Скорбота і страждання – неминуча доля земного буття. “Всі істоти разом стогнуть і мучаться донині…” – помічає ап. Павло (до Римлян 8:22). Людство спрадавна шукає позбавлення від страждань. Рецептів різного роду стосовно цього безліч. Філософи, учені, психологи, релігійні проповідники заклопотані пошуком цілющих засобів для викорінювання того, що так заважає людині на життєвому шляху. Біблія називає Христа: “Муж скорбот, що пізнав болісті” (Ісаї 53:3). Христос страждав не примарно, але реально. “Він, у дні плоті Своєї, з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерти” – свідчить Слово Боже (до Євреїв 5:7). Повітря Гефсиманського саду було просочене тяжкою тугою Сина Людського. Сходження на Голгофу не обійшлося без скорботних часів, проведених у глибокій молитовній боротьбі. Тяжко тужив і сумував Спаситель світу, переживаючи неминучість зіткнення зі злом, гріхом і беззаконням заради спокутування роду людського (Матфея 26:38). Чи прийшов Христос на землю для того, щоб позбавити людей від страждання? Так, Він допомагав тим, хто страждав, зціляв хворих, воскрешав мертвих, показуючи тим самим Свою небесну владу над людською неміччю. Проте Христос не видаляє сльози, скорботу і страждання з лиця землі. Не проповідує Він і відхід від страждань, але здійснює те, що не під силу мудрим, майстерним і сильним світу цього. Христос перетворює страждання в перемогу. Своїм входженням у світ скорботи і тяжких зітхань Син Божий наповнює страждання вищим сенсом. Ми жадаємо отримати від Бога повне припинення скорботи, ми бажаємо побачити в Ньому тільки Цілителя. Він же робить щось більше зі Своїми послідовниками. Учні Ісуса Христа стають співучасниками Його страждань. “Син Божий прийняв смертне страждання не для того, щоб люди не страждали, але щоб їхні страждання могли уподібнитися Його стражданням”, – такого висновку дійшов один богослов, уважно вивчаючи Євангеліє.

Служити Богу – означає розділяти несення хреста з Христом. Подібний досвід пережив ап. Павло. “Нині я радію в стражданнях моїх за вас і поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових за Тіло Його, яке є Церква“, – говорить посланець Божий (до Колосян 1:24). Що було вищим благом для апостола? Неухильне слідування за Христом, співрозп’яття Йому. Уподібнюючись Христу, людина стає сосудом благодаті, цілющою ланкою в Божому всесвіті. “Ви печальні будете…“. – попереджав Ісус Своїх учнів (Іоана 16:20). У земному занепалому світі царює те, що ми називаємо світовою скорботою. Ця скорбота не є безглузда мука. Страждання підносить людину до Бога і тому преображає її, а з нею і весь матеріальний світ рухається до благодатного преображення. “Людина народжується на страждання, як іскри, щоб підніматися вгору“, – зустрічаємо ми вражаючі слова у священній повісті про багатостраждальну долю біблійного праведника (Іова 5:7). Хто понад усе страждає на землі? Найкращі представники людського роду. Хто долав найбільші творчі вершини? Ті, хто опускався на саму глибину страждань. Що стало б з людством, позбудься воно благословенної школи скорботи? Немає жодного тілесного болю, немає душевних хвилювань, немає тяжких роздумів, тільки повний достаток і абсолютна ситість. Усе потьмяніло б і померкнуло на землі, запанувала б нудна тупа байдужість. Суспільство скотилося б на межу звиродніння, бо людина втрачає в такому разі найголовніше – духовну чуйність і шукання Бога. Страждання – могутній виховний елемент життя. Їх допускає Бог на благо людині. “Ті, що плачуть, блаженні”, – крізь натовп віків несе до нас рятівне слово Христове. Усе велике народжується з мук. Спасіння душі неможливе без покаянного плачу. Ті, що плачуть, – Христові співпрацівники, вони наповнюють світ, що страждає, Божою присутністю, приводячи оточення до досконалості і любові. Вони не шукають скорбот штучних, не жадають страждань напоказ, але приймають їх упокорено з рук Отця Небесного. Бог обіцяє їм нове небо і нову землю, де “ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде” (Одкровення 21:1).

Попередній запис

Блаженні убогі духом

"Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне" – так починається Нагорна проповідь Ісуса Христа (Матфея 5:3). Що це за ... Читати далі

Наступний запис

Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю

Багатостраждальний Іов, Джеймс Тіссо Вчення Христове рясніє парадоксами. Невже лагідні були колись хазяями землі? Хто понад ... Читати далі