Скористаюся вигаданою історією, щоб проілюструвати вам цю істину.
Уявіть собі, що вся ваша сім’я знаходиться на острові в тюремному таборі у владі злого пана. Цей острів колись подарував вашому дідові дуже добрий цар з далекої країни. Проте ваш дід припустився жахливої помилки: він не зумів зберегти його. Злий пан і його розбійники-слуги прийшли і обманним шляхом захопили острів, перетворивши вашого дідуся та його нащадків на рабів. Злий пан і його слуги звели тюремний табір і кинули усю вашу сім’ю за ґрати.
Спосіб життя на острові поступово став відповідати природі злого пана і його слуг, що загрузли в корупції і розпусті. У результаті добрий цар засудив острів. Проте перш ніж знищити цей острів, зі своєї любові до вашої сім’ї, він прийшов і бився з армією злого правителя, і переміг.
Цар відкрив двері в’язниць і сказав: «Усі ув’язнені вільні. Ви можете вийти з в’язниці, якщо відречетеся від панування злого правителя і присягнете мені у вірності».
Завдяки доброті царя уся ваша сім’я отримала довгождану свободу. Проте добрий цар не примушуватиме вас йти за ним. Кожен ув’язнений повинен сам зробити крок. (Якби замість того, щоб дати добровільний вибір кожній людині, цар зажадав підпорядкування собі, тоді це стало б лише іншою формою тиранії.) Якщо ви зробите вибір на користь свободи, вам необхідно вийти зі своєї в’язниці, піти за добрим царем на його корабель, відплисти в його країну, стати одним з його підданих і жити за законами його великого царства. Вам дана можливість, але необхідно особисто погодитися на умови нового царя.
Добрий цар вважається рятівником вашої сім’ї. Проте, щоб скористатися його рятівною роботою, кожен член вашої сім’ї повинен погодитися повністю підпорядкувати себе йому, а це означає, що треба підпорядкувати себе законам його царювання. Жоден з вас не може прийняти порятунок царя і покинути острів просто так, не підкоряючись його величності.
Якщо ви вирішите не йти за добрим монархом, ви просто залишитеся там, де ви є. Проте бойові кораблі царя стоятимуть неподалік, готові бомбити і знищити засуджений острів, щойно цар поїде. Ваших рідних, що вирішили залишитися на острові, не підкорившись пануванню доброго царя, спіткає та ж сумна доля, що і злого правителя та його банду, попри те, що цар переміг у битві за вас і дарував вам свободу, відкривши двері в’язниці.
Почуй мене, любий читачу. Бог не створював пекло ні для тебе, ні для інших людей. Він створив його для сатани і його війська. Ісус у день суду скаже тим, хто не підпорядкував себе Його володарюванню, про те, що їх чекає: «Тоді скаже й тим, хто ліворуч: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований…» (Мт. 25:41).
Пекло – це дуже реальне місце. Ісус говорив про нього частіше, ніж про небеса. Він не вважав браком співчуття нагадувати про пекло і про те, що там будуть тортури, яким немає кінця. Це вічна оселя мертвих, що відкинули Його Царство любові.
Судячи із слів Ісуса, це місце покарання і тяжких страждань було приготоване не для людини, але, на жаль, через непослух нашого прабатька Адама ми усі отримали звинувачувальний вирок. Тепер доля сатани – це наша доля, якщо тільки ми не виберемо нового пана. Не дивлячись на те, що Ісус врятував від гніву Божого усе людство, багато людей будуть засуджені з сатаною, бо у своєму земному житті вони не розстануться з його природою, іншими словами, вони не покинуть нещасливий острів.
Ви запитаєте: «Чому Бог не виявить милість і не дозволить усім людям увійти до Свого Царства такими, які вони є?» Люди, які не підкоряються пануванню Ісуса, мають порочну і злу духовну природу. Коли вони покинуть землю, ця природа залишиться з ними навіки. Якщо їм дозволити увійти до вічного Царства Божого, вони зашкодять багатьом безневинним людям.
Саме тому Бог видворив Адама і Єву з саду, щоб відвести їх далі від дерева життя: «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку. І вислав його Господь Бог із еденського раю» (Бут. 3:22,23).
Божа любов захистила їх, щоб нам не успадкувати мертву природу назавжди.
Панування
Оскільки Західна церква більше підкреслює справу Ісуса з нашого спасіння, а не Його позицію як Господа, у нашій основі недостатньо підпорядкування Його позиції владі. Послухайте, що каже Павло: «Отже, як ви прийняли були Христа Ісуса Господа, так і в Ньому ходіть, бувши вкорінені й збудовані на Ньому» (Кол. 2:6,7).
Павло не каже: «Як ви прийняли Христа Ісуса Спасителем». Наше життя має бути підпорядковане Йому, воно має будуватися на Його верховенстві, а не на Його рятівному подвигу. Це означає, що ми повинні коритися Йому як своєму головному і єдиному Цареві, і тоді ми побачимо плоди Його спасіння. На ділі це має відбиватися в нашому підпорядкуванні Його Слову, мудрості, раді, настановам, виправленням і веденню незалежно від того, розуміємо ми причину чи ні. Ми більше не живимося від дерева своєї власної оцінки того, що добре або що погане. Ми живемо в Ньому – Його життя стає нашим.
Ми з Лізою в шлюбі вже більше тридцяти років. Весь цей час я дістаю користь від життя з великим шеф-кухарем. Ліза приголомшливо готує страви на будь-який смак. Дехто з моїх друзів звертаються до неї з проханням навчити їх дружин готувати соуси песто, заправки для салатів та інші делікатеси.
Іноді я називаю Лізу своїм «маленьким шеф-кухарем». За більш ніж тридцять років нашого шлюбу я раз десять назвав її так, але тисячі разів я називав її своєю дружиною. Чому? Бо це її позиція в моєму житті. А звання «шеф-кухаря» свідчить лише про ту користь, яку я отримую, називаючись її чоловіком.
Тільки те, що Ліза готує для мене їжу, не означає, що я належу їй. Ще до нашого весілля вона приготувала на мій день народження приголомшливий обід. Але це не зв’язало нас міцними тривалими стосунками. Заповіт, який я уклав з нею, забувши про всіх інших дівчат, подарувавши їй єдиний своє серце і назвавши своєю дружиною, пов’язав нас шлюбними узами.
Наші стосунки з Ісусом схожі. Для того, щоб прийняти Його спасіння, ми повинні підкорятися Його пануванню і царюванню. Ми повністю віддаємо Йому своє життя, будучи упевненими в Його досконалому водійстві, характері і любові, і в тому, що Він знає, що для нас найкраще. Незважаючи на Його пристрасне бажання, щоб ми жили у свободі, і досконалу любов до нас, Він є Цар царів і Господь панів, і Він ніколи не задовольнятиметься другим місцем у нашому житті, що б не стояло в нас на першому.
Безліч разів я бачив, як у церквах в Америці та інших західних країнах служителі пропонують людям, які шукають Господа, спасіння, не згадуючи про панування Ісуса Христа. «Усе, що вам слід зробити, – сповідувати Ісуса своїм Спасителем, і ви Боже дитя», – кажуть служителі. Чи: «Прийміть сьогодні Ісуса своїм Спасителем». Чи: «Давайте разом помолимося такою молитвою: Ісусе, увійди до мого серця і врятуй мене сьогодні. Дякую за те, що Ти зробив мене дитям Божим. Амінь». Усі ці запрошення в Божу сім’ю робляться без єдиного натяку на те, що слід залишити світське життя, відмовитися від своїх доріг заради того, щоб йти за Ним.
Це послання здається хорошим, у ньому є окремі вірші з Нового Заповіту. Проте чи дійсно до цього нас закликає Новий Заповіт? Чи в цьому Божа мудрість? Чи ми змінили істинне послання про спасіння і зробили його зручним для людей? Чи не живимося ми від дерева власної оцінки?
