Сьогодні вранці я включив комп’ютер, на екрані висвітилася дата, свідоцтво того, що народження Ісуса поділило історію на дві частини, – і неважливо, що ми про це думаємо. Усі земні події сталися або до, або після Різдва Христового.
У 1969 році, коли американські астронавти побували на місяці, президент Ричард Ніксон, не пам’ятаючи себе від захвату, вигукнув: «Найбільший день від створення світу!». У відповідь Біллі Грем нагадав йому, що були ще Різдво і Воскресіння. І Грем правий. Цей виходець з Галілеї, Який за Своє життя встиг поговорити з меншою кількістю людей, ніж вміщує будь-який із стадіонів, на яких виступав Грем, змінив світ, як ніхто інший.
Він став новою силою, і в наші дні третина населення Землі вірить у Нього.
«Пройшло вже більше 1900 років, – писав Герберт Велс, – а історик на кшталт мене, який навіть не вважає себе християнином, у центр все-таки ставить життя і особистість цієї найбільшої Людини… Яку роль в історії зіграла людина, можна зрозуміти, відповівши на питання: «Що вона залишила після себе? Чи продовжують люди і після її смерті думати про її вчення?». І тут Ісус безперечно на першому місці».
Та все ж я пишу про Ісуса зовсім не через те, що Він велика Людина, Яка змінила історію. Мене не тягне писати про Юлія Цезаря чи про імператора, який звів Велику Китайську стіну. До Ісуса мене тягне, бо Він змінив життя, моє життя. Він казав: «Кажу ж вам: кожного, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає перед ангелами Божими» (Лк. 12:8). Виходить, що моє ставлення до Нього визначить мою долю у вічності.
Іноді я вірю в усе, що казав Ісус, наскільки б зухвало це не звучало. А іноді, мушу зізнатися, сумніваюся: що мені за діло до якоїсь людини, яка жила дві тисячі років тому в Галілеї? Як вирішити це внутрішнє протиріччя між сумнівом і любов’ю?
Щоб побороти сумніви, я і пишу книги. Їх назви кажуть самі за себе: «Де Бог, коли я страждаю?», «Розчарування в Богу». Знову і знову, розкриваючи стару рану, я повертаюся до одних і тих же питань. Чи турбують Бога людські страждання? Та і взагалі, чи потрібні ми Йому?
Одного разу я на два тижні виявився відрізаним від світу в гірській хатині в Колорадо. Снігова буря занесла дороги, а в мене, як у Пазоліні, не було жодної книги, окрім Біблії. Повільно, сторінку за сторінкою, я читав її. Я погоджувався з персонажами Старого Завіту: Мойсеєм, Іовом, Єремією, Авакумом, автором Псалмів, які без страху сперечалися з Богом. Я читав, і мені здавалося, що люди, немов актори на сцені, розігрують своє власне життя з його перемогами і поразками, раз у раз волаючи до невидимого Режисера: «Тобі не зрозуміти, як нам тут!». Іов кинув Господові найзухваліший докір: «Хіба у Тебе плотські очі, і Ти дивишся, як дивиться людина?» (Іов 10:4).
У відповідь їм за сцени роздавався громовий голос: «А хіба вам зрозуміти, як Мені тут!». Так Господь відповідав Мойсеєві, пророкам і, найголосніше, Іову. Проте коли я дістався до Євангелій, звинувачувальні голоси замовкли. Бог, якщо можна так виразитися, «зрозумів», як важко жити на землі. За Своє коротке, неспокійне життя Ісус узнав багато горя, і жив Він зовсім недалеко від запорошених рівнин, де страждав Іов. Ставши людиною, Господь відповів на докори Іова: «Хіба в Тебе плотські очі?». Недовго, але вони в Бога були.
Якби я тільки міг, подібно до Іову, почути голос з бурі і говорити з Господом! Іноді я мрію про це. Може, тому я і пишу про Ісуса. Бог не мовчить: Він – Слово, і люди чули це Слово, але не з бурі, а від Людини на ім’я Ісус. В образі Ісуса сам Бог ліг на хірургічний стіл, таким, як Він є, на огляд усіх скептиків, які колись жили на землі. Включаючи і мене.
