Хіба не знаємо ми, що мета нашого життя – єднання з Богом? Чи не каже нам Священне Писання про те, що людина створена за образом і подобою Божою? Людина створена для того, щоб уподібнюватися Богові, а це те саме, що сказати: для єднання з Ним. Досягнення людиною подоби Богові називають обоженням (θεόσις).
От як велика мета людини. Її не можна зводити лише до того, щоб стати кращим, чистішим, чеснішим, шляхетнішим; але – стати богом по Благодаті. Коли людина з’єднається з Богом, вона і сама стає богом по Благодаті. У чому ж тоді буває різниця між Всесвятим Богом і обоженною людиною?
Різниця от у чому: Творець наш – Бог за природою, за Його власною природою, тоді як ми стаємо богами по Благодаті; залишаючись за своєю природою людьми, буваємо обожені Його Благодаттю.
І от коли людина Благодаттю з’єднається з Богом – тоді набуває вона досвіду Богопізнання, почуття Бога. Інакше як же можливо з’єднуватися з Богом, не відчуваючи Його Благодаті?
Наші прабатьки в раю, перш ніж згрішили, розмовляли з Богом, відчували божественну Благодать. Бог творив людину, щоб вона була священиком, пророком і царем. Священиком – з тим, щоб прийняти своє буття і світ як дар Божий і у відповідь запропонувати себе і світ Богові, у радості подяки і хвали. Пророком – щоб пізнавати Божественні таємниці. У Старому Завіті пророками були ті, хто від імені Божого говорили про божественну волю і таємниці. Царем – щоб царювати над природою усього видимого і своєю власною. Користуватися природою людина повинна не як тиран і мучитель, а розумно і милостиво. Не зловживати творінням, а користуватися вдячно. А сьогодні ми не використовуємо природу розумно, але шалено та егоїстично. І в результаті – руйнуємо творіння і, як частину його, самих себе.
Якби людина не згрішила, промінявши любов і послух Богові на самозвеличання, то не отримала б відчуження від Бога. І була би царем, священиком і пророком. Але і тепер Святий Бог із співчуття до Свого творіння хоче відновити людину в загубленому стані священика, пророка і царя, щоб вона могла знову прийняти досвід спілкування з Богом і з’єднатися з Ним. Тому всю старозавітну історію Бог крок за кроком готував спасіння людини через пришестя в тілі Свого Єдинородного Сина. Лише небагато праведників Старого Завіту отримували Його дари. Дари, подібні тим, що мала людина до падіння, зокрема дар пророцтва.
Були за часів Старого Завіту люди, подібні до пророків Іллі, Ісаї та Мойсея, – що прийняли благодать пророцтва і бачили славу Божу. Але ця благодать не призначалася всім. Та і з ними вона не була все життя, але – як особливий дар, даний їм Богом в особливих обставинах і заради особливої мети. Тобто коли Бог хотів, щоб ці праведники сповістили прийдешнє Пришестя Христове в тілі або відкрили Його волю – Він давав їм прийняти певний досвід і одкровення.
Але пророк Іоїль провидів часи, коли Бог даватиме Благодать Святого Духа не лише окремим людям з якоюсь особливою метою, а всім і кожному. От як звучить його пророцтво: «…І буде після того, виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння» (Іоїль 2:28)[1]. Іншими словами, «люди Мої бачитимуть духовні видіння, їм відкриються Мої таємниці».
Це виявлення Святого Духа здійснилося в день П’ятидесятниці. І відтоді Благодать Святого Духа дана всій Церкви. У старозавітні часи ця Благодать не була дана кожному, бо ще не утілився Христос. Була непрохідна прірва між людиною і Богом. Щоб Благодать Духа Всесвятого могла вилитися на всяку плоть, мало бути відновлене причастя людини Богові. Це возз’єднання зробив наш Спаситель Христос Своїм Втіленням[2].
Перший союз людини з Богом укладений у раю не був єднанням іпостасним (що відбувається в особі) – і тому не був міцним. Друге єднання – іпостасне, особистісне. Воно означає, що в Іпостасі (Особі) Ісуса Христа людська і божественна природи з’єдналися незмішано, незмінно, нероздільно, нерозлучно[3] і вічно. Скільки б ні грішила людина, нерозлучна від Бога її природа – бо в Боголюдині Ісусі Христі вона навіки сполучена з божественною.
Значить, для того, щоб бути в змозі прийняти Духа Святого, бути священиком, царем і пророком, пізнати божественні таємниці і відчути Бога, людина повинна стати членом Тіла Христового, Його Церкви. Єдиний Господь наш Ісус Христос – істинний і досконалий Священик, Цар і Пророк. Він зробив те, до чого покликані були при створенні Адам і Єва і чого не виконали через егоїзм і гріх. Тепер же, в єднанні з Ним, ми можемо стати учасниками трьох Його служінь: царственого, пророчого і священицького.
Тут потрібна невелика обмовка. У святому хрещенні і миропомазанні християнин приймає загальне священство, не священство приватне. Для того є таїнство священства, в якому духовенству дається особлива Благодать звершувати церковні таїнства.
Але і мирянин – це не просто несвященик, але той, на кого через хрещення і помазання святим миром покладена честь бути членом Христового Тіла і людиною Божою, і удостоєний участі в трьох служіннях Христових. Чим здоровішим, пильнішим і жвавішим членом народу Божого і Тіла Христового він стає, тим повніша його участь у священицькому, пророчому і царственому служіннях Христових, і тим глибший і відчутніший його досвід Божественної Благодаті.
Види божественної благодаті
Який же він, цей досвід Благодаті, що преображає життя людини, допомагає духовно відчути Бога, з’єднатися з Ним, вводить усього християнина в єднання з Христом? Це, у першу чергу, сердечне засвідчення в тому, що через віру в Бога душа набула істинного сенсу життя. Коли, набувши віри в Христа, людина відчуває глибоке внутрішнє задоволення, відчуває, що ця віра наповнює сенсом усе її життя і веде її, ясним світлом просвічуючи усю її істоту. Переживання християнином такого отримання внутрішньої віри – початок благодатного життя. Віднині Бог вже не щось зовнішнє стосовно нього.
Другий досвід Благодаті приходить до того, хто раптом у совісті чує заклик до покаяння у своїх таємних гріхах, відчуває, що Господь кличе його повернутися до християнського життя, до сповіді, до життя по Богові. Цей голос Божий, що безмовно звучить усередині, стає для такої людини першим досвідом Благодаті. За ті довгі роки, що вона прожила далеко від Бога, вона нічого не розуміла.
Вона починає каятися в скоєних гріхах. І після цього до неї приходять глибокий мир і радість – яких вона не відчували ніколи за все життя. І вона вигукує: «О, легкість!» Це божественна Благодать відвідала душу, що принесла покаяння, тому що Бог хоче її утішити. Сльози християнина, що кається, коли він у молитві просить у Бога вибачення або приходить до сповіді – покутні сльози, що приносять величезне полегшення. Ними входить у душу тиша і мир, і тоді християнин розуміє[4], що ці сльози були даром і досвідом божественної Благодаті.
І чим глибше він кається, чим більше має любові до Бога і молиться з божественним старанням, тим більше сльози покаяння в ньому перетворюються в сльози радості, сльози любові і божественного бажання. Ці другі сльози вище перших і також є відвідуванням згори і досвідом Благодаті.
Принісши покаяння і сповідання, підготувавши себе постом і молитвою, ми йдемо далі, до причащання Плоті і Крові Христових. Що ми відчуваємо після цього? Глибокий сердечний мир, духовну радість. Це теж досвід відвідування Благодаті.
Іноді – на молитві, на службі, на Божественній літургії – раптом приходить невимовна радість. І вона – досвід Благодаті, досвід Божественної Присутності.
Проте є інші, вищі, переживання Божественного життя. Найвище з них – споглядання Небесного Світла. Його споглядали Господні учні під час Преображення. Вони бачили Христа, що просяяв світліше за сонце цим неземним божественним Світлом – не речовим, не створеним, як світло сонця і всякого іншого творіння. Це Небесне Світло – сяйво Самого Божества, Світло Святої Трійці.
Ті, хто повністю очистився від пристрастей і гріха і мають істинну і щиру молитву, удостоюються великого благословення ще в цьому житті бачити Світло Божества. Це Світло майбутнього життя, Світло вічності; а вони не лише бачать Його вже нині, але і в Ньому видимі бувають, оскільки святі ходять у цьому Світлі. Ми не бачимо його, а чисті серцем і святі – вони бачать. Сяйво (німб) навколо ликів святих – це Світло Святої Трійці, що просвітило і освятило їх.
Проте, не слід забувати, що удостоїтися бачити Небесне Світло – доля не кожного, а тих небагатьох, хто досяг успіху в духовному житті, найбільше відвідування Боже.
Не треба нагадувати, що не всякий, хто бачить подібне світло, бачить неодмінно Небесне Світло. Є і спокусник, який любить обманювати людей, показуючи їм всякі світіння, чи демонічного чи психофізичного характеру, щоб вони вважали Божественним Світлом те, що Ним не є[5]. Тому християнин не повинен відразу приймати явища, що стаються з ним, чи бачить він щось чи чує, як Боже, щоб не бути обдуреним дияволом. Це вимагає великої обережності.
[1] Саме цим пророцтвом почав у день П’ятидесятниці свою першу проповідь св. апостол Петро – див. Діян. 2:12-40.
[2] Тут підкреслюється суттєвий момент, що відрізняє справжнє богослов’я від юридично-обивательського уявлення про Спокутування: річ не в тім, що Хресною Христовою жертвою людині дається «прощення», а в тому, що Христос бере на Себе її єство, пошкоджене гріхом, і стражданням у цьому єстві оновлює його, через що воно стає здатним сприймати божественну Благодать.
[3] Знамените формулювання Четвертого Вселенського Собору. І далі автор продовжує спільну святим лінію: що здійснилося в Христі, здійснюється в християнинові; христологія безпосередньо переходить в антропологію, богослов’я – у життя.
[4] Даний Господом принцип розрізнення духів «по плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7:16 і 20) незмінно має супроводити християнина. Саме на глибокий мир і лагідність вказують як на надійний критерій справжньої духовності
[5] Друге Послання св. апостола Павла до Коринтян свідчить про те, що як стан споглядання Світла, так і стан затьмарення були відомі Церкві із самого початку. Саме на його слова «сам сатана набирає вигляду ангела свiтла» (2Кор. 11:14) і посилається Церква, застерігаючи вірних від довірливості видінням.
Автор: архімандрит Георгій (Капсаніс)
