Передусім хочу зробити важливе для мене уточнення. Не сподівайтеся, що я пом’якшу або хоча б найменшою мірою підважу зміст слів Ісуса. Чимало людей у такому разі зітхнуло б із полегшенням, заявивши, що слова Господа не слід сприймати дослівно. Педагогічні мотиви й прагнення переконати співрозмовника привели б їх до певної переоцінки: “Насправді, слід було б узяти слова Ісуса в лапки й трактувати їх тільки як загальне заохочення до довірливої молитви” тощо. Не думаю, що такий спосіб інтерпретації того, що сказав Ісус, – правильний шлях. У всякому разі стверджую, що святі не спрощували слів Ісуса, а вони – найліпші знавці Бога й, завдяки цьому, найкращі інтерпретатори Його слова.
Отож, не казатиму, що сам Господь і Його святі помилялися, і не думатиму, що наведених вище слів не слід трактувати дослівно й серйозно. Бо якщо сам Ісус і Євангеліє, ведучи мову про таку важливу для життя людей матерію, зводять нас на манівці, то кому ще маємо вірити? Розгляньмо, отже, інші інтерпретації.
СПОВНЕНА ВІРИ МОЛИТВА ЗАВЖДИ БУДЕ ВИСЛУХАНА
Насамперед пригадаймо, що, згідно з Євангелієм, молитва, яку людина промовлятиме з вірою, обов’язково буде вислухана. Послання апостола Якова однозначно підтверджує це: “Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім’я, і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться” (Як. 5:14,15). Отож, якщо наша наполеглива молитва не приносить видимих результатів, тобто не була вислухана, запитаймо себе, чи наша віра достатньо радикальна й сильна.
НЕПОХИТНА ВІРА РИМСЬКОГО СОТНИКА
Пригадайте собі епізод із сотником і його недужим слугою (див. Мт. 8:5-13). Тим, що викликає в Ісуса подив і спонукає Його негайно зцілити слугу, є абсолютна віра сотника-поганина, віра, про яку Ісус каже: “Поправді кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!”. Сотник вірить не лише в те, що Ісус здатен зцілити слугу, а й навіть у те, що може вилікувати його на відстані, бо відчуває глибоку містерію Христа. Сотник усвідомлює, що Ісус слухається когось більшого, ніж Він сам, Бога-Отця, та все ж уважає Його спроможним суверенно розпоряджатися владою над хворим. Саме тому порівнює ситуацію, що склалася, із власним становищем – роллю сотника, який підпорядковується владі імператора, але водночас командує солдатами, котрі виконують його накази: одному каже йти, і він іде, іншому – прийти, і приходить. Із непохитною вірою наводить це порівняння й спонукає Ісуса діяти, немовби бажаючи сказати Йому: “Хоча Ти підпорядковуєшся Тому, хто Тебе послав, то все ж я думаю, що Ти отримав від Нього владу наказувати хворобі, яка паралізує мого слугу”. Ця безмежна, абсолютна віра підкорила Ісуса, і Він сказав сотникові: “Іди, і як повірив ти, нехай так тобі й станеться!” І тієї ж миті слуга видужав.
БЕЗДОГАННА ВІРА ЦАРСЬКОГО УРЯДОВЦЯ
У подібній оповіді Івана Богослова (див. Ів. 4:46-54) теж ідеться про всесилля досконалої віри. Щоправда, цього разу Ісус спочатку запідозрив, що царському урядовцеві, який просить Його прийти й зцілити смертельно хворого сина, бракує віри: “Як знамен тих та чуд не побачите, не ввіруєте!” Чоловік, однак, не дав збити себе з пантелику. Не сварився й не захищався, не виправдовувався і нічого не пояснював, а просто дозволив, щоб із глибини його віри зринула молитва: “Піди, Господи, поки не вмерла дитина моя!” І все. І тоді Ісус, зворушений простотою й щирістю цього прохання, сказав: “Іди, син твій живе!”. А євангелист зазначив: “І повірив той слову, що до нього промовив Ісус, і пішов”. Наступного дня урядовець довідався, що саме тоді, коли розмовляв з Ісусом, його синові стало ліпше.
“ДОДАЙ НАМ ВІРИ!”
Отож, ніколи не забуваймо, що Бог завжди вислуховує молитви, проказані з глибокою вірою. А тому часто промовляймо молитву апостолів, які підійшли одного дня до Ісуса, кажучи: “Додай Ти нам віри!” А Господь відповів їм: “Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне, і сказали шовковиці цій: Вирвися з коренем і посадися до моря, то й послухала б вас!” (Лк. 17:6).
Та якщо часто нагадувати про цю правду собі доречно, бо це спонукає до щирої й глибокої молитви, то, говорячи на цю саму тему з іншими, треба бути дуже обережним і розсудливим. Адже є небезпека, що, коли не проявлятимемо відповідної делікатности, можемо зранити осіб, які, можливо, переконані, що вже молилися з великою вірою.
