Як любити себе без гордині

Гордість! Хіба це погано? Горда людина! Хіба це ганебно? Гордий погляд. Гордий вчинок! Усі ці і подібні словосполучення раніше, коли я був далекий від Церкви і віри, викликали швидше пошану і навіть захоплення, ніж засудження. Упевнений, не лише в мене.

Якщо ми почнемо запитувати кожного, з ким зустрінемося, “гордість – це погано чи добре”, не думаю, що більшість дадуть відповідь: “Погано”. Хоча багато хто, напевно, обмовиться: “Дивлячись яка гордість…”, “Дивлячись чим гордитися…”. Усі розуміють, що це не завжди добре.

Але одна справа – не завжди, а друга – ніколи. Ми ж, віруючі, схильні говорити, що гордість ніколи не містить у собі нічого доброго, воно завжди несе зло.

У нас, християн, гордість – мати всього зла і всіх вад. Це не перебільшення. Адже нам відомо, як взагалі з’явилося у всесвіті зло. Найперший злочин стався, коли загордився Денніця і протиставив себе Творцеві. Уся решта зла, що коїлася і коїться на світі, – наслідок цього.

Одного цього вистачає, щоб раз і назавжди викреслити гордість зі списку чеснот і внести до списку вад. Більше того – нею і відкрити цей список.

Є і друга основа: знаменитий біблійний вислів: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (Як. 4:6).

Тобто найбільші цінності – мир з Богом і благодать Божа – недоступні гордому і подаються упокореному.

Тому неправильно, кажучи про гордість, не говорити про упокорювання. Гордість і упокорювання – два полюси. Тому одне набагато краще розуміється порівняно з другим.

Гордість несе в собі самопіднесення, гордовитість, шанування себе краще за інших, коли, за словами Пушкіна “ми вважаємо всіх нулями, а одиницями себе”. А значить, упокорювання, навпаки, – самоприниження, погляд на себе, як на гіршого з гірших.

Якщо використовувати слово “самооцінка”, то в гордого вона сильно завищена, а в упокореного..? Невже, чим вона нижча, тим людина більш упокорена? Невже, чим гірше я про себе думаю, тим краще? Чи не пропонує в такому випадку християнство людині шлях дуже безрадісний і сумний?

Один мій знайомий, який робив перші кроки у вірі, через деякий час сказав мені, що дещо його бентежить.

“Чому я повинен увесь час вважати себе, що я “такий-сякий, окаянний”, що я така погань, і немає в мене нічого доброго? Якщо я дійсно такий, то повинен зневажати себе. Як же це сумно – жити і зневажати себе. А мені хочеться поважати себе. І не думаю, що це погано”. “Поважати себе! – можуть обуритися деякі. – Але ж це вже гордість!”

Зізнаюся, і я не думаю, що поважати себе погано. Можливо, мої слова викличуть шквал протестів, але, по-моєму, є дві форми упокорювання. Перша: “я гірший за всіх”. Друга: “всі краще за мене”. Мені значно більше по серцю друга.

На перший погляд, хіба це не одне і те ж? Хіба це не та “зміна місць доданків, від якої сума не міняється?” Ні, не зовсім. У першому випадку можна продовжити: усі погані, а я ще гірше. У другому: і я хороший, але інші – краще.

Але чи хороший? У певному розумінні, так. Постараюся пояснити, в якому сенсі.

Поряд з гордістю часто згадують самолюбність. Зазвичай у світському лексиконі слово це несе в собі позитивну характеристику. На відміну від себелюбства. Себелюбство – егоїзм.

А самолюбність? Почуття власної гідності. Але хіба не є для християнина нормою навпаки: почуття власної негідності? – Так от здорова самолюбність, на мій погляд, як раз і протистоїть гордості. Так, не дивуйтеся, щоб не бути гордим, слід любити себе. Але тільки любити правильною любов’ю.

Взагалі, про те, що означає любити людину, сказано і написано багато. Але мені особливо подобається таке висловлювання: “Любити людину – це бачити її такою, якою вона може бути і робити все, щоб вона такою стала”.

Прекрасні слова! От такою ж самою любов’ю потрібно любити і ту людину, якою є я самий.

Бачити себе таким, яким ти можеш і повинен стати і все для цього робити. При цьому ти, звичайно, повинен бачити себе і таким, яким тепер є. І бачити різницю між тим, що є і тим, що може і повинно з тебе вийти.

І якщо ти цю різницю бачиш – про жодну гординю і мови не буде. Чого гордитися, коли такий далекий до мети! Але і смутку місця не буде. Адже ти ж віриш, що зможеш-таки з Божою допомогою стати тим, ким повинен. А віра в це – складова частина віри в Бога. Хто вірить у Бога, той вірить у Його любов і в те, що Він допоможе тобі в будь-якій добрій справі. А хіба прагнення до досконалості не добра справа!

Крайня міра гордості: “Я хороший, а всі погані”. Упокорений же думає: “Можливо, я і хороший, але всі інші – краще”. Звичайно, сказати про себе “хороший” – не завжди язик повернеться. У порівнянні з тим, яким повинен стати, – дуже навіть не хороший.

Але якщо я все ж хочу стати хорошим, якщо вірю, що з Божою допомогою стану краще, значить, є вже, що поважати в собі, значить, немає місця смутку і презирству до себе. І тому справжнє упокорювання не сумне, а радісне. Гордість же радісною не буває.

Прекрасний приклад наводить Плутарх, розповідаючи про устої спартанців: “Коли його не залічили до гурту “трьохсот”, що вважалося в спартанському війську найпочеснішим, Педарет пішов, весело посміхаючись. Його покликали назад і запитали, чому він сміється. “Радію, – відповів він, – що в державі є 300 громадян, кращих за мене”.

Що це, гордість або упокорювання? Звичайно, упокорювання, але яке радісне, світле, дійсно, благородне упокорювання!

Де гордість – там немає ні любові, ні радості, ні миру. Там, навпаки, озлобленість, смуток і ворожість до оточення.

Як боротися з гордістю? Як розвивати в собі упокорювання? У того, у кого таке питання, таке бажання з’явилося, робота вже почалася. Побачити в собі проблему – вже якщо і не півсправи, то все ж досить багато.

Будь-яка боротьба складається з низки поразок і перемог. Головне – не виправдовувати себе, бути чесним перед собою, тобто вміти дати чесну оцінку того, що відбувається в серці.

І ще дуже важливо вміти побачити в кожній людині щось таке добре, чого в мене немає, те, чому можна повчитися. Не те добре, що саме впадає у вічі і чого не можна не побачити. Потрібно вдивлятися, потрібно шукати.

Конфуцій казав, що, коли він подорожує і попадається йому попутник, він завжди знаходить у ньому щось, чому можна в нього повчитися. Усі ми – мандрівники, і попутники міняються один за одним. Багато чому можна навчитися, якщо дивитися на них не звисока. І ще – не забувати дякувати і Богові, і людям. Гордість і вдячність разом не уживаються.

У зв’язку з цим скажу ще про одну, як мені думається, помилку. Людина зробила щось добре і радіє цьому. І приймає цю радість за гордість і корить себе за це. “От, як зроблю щось хороше, тут же радісно стає! От вона, гординя!”

А мені здається, чом би і не порадіти! Чому тоді і радіти, як не тому, що вдалося зробити щось добре. Просто повинна така радість обов’язково поєднуватися з вдячністю Тому, без Кого не можемо нічого сотворити.

Тільки не так дякувати, як фарисей з відомої притчі, звеличуючись і засуджуючи оточення. Дякувати, пам’ятаючи, що будь-яке засудження перекреслює все добре. Дякувати і радіти, що і мене, серед інших, Господь іноді робить знаряддям Своєї любові.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Попередній запис

Раби чи все ж таки друзі?

«Ви куплені дорогою ціною: не ставайте ж рабами людей» (1Кор. 7:23), – а зважання на думку оточення може розвинутися до ... Читати далі