Субота і надія

«І ось один чоловік на ім’я Йосиф, що був радником, чоловік благий і праведний… прийшов до Пилата і просив тіло Ісусове. І, знявши Його, обгорнув плащаницею і поклав Його у гробі, висіченому в скелі, де ще ніхто ніколи не був покладений. День той був п’ятниця, і надходила субота» (Лк. 23:50,52-54).

Сцена поховання Ісуса, напевно, одна з найтрагічніших в Євангеліях, якщо не в усій Біблії, звичайно, окрім самого моменту Його смерті, яка так зворушила римського сотника, що він вигукнув: «Воістину Чоловік Цей був праведний!» (Лк. 23:47). Варто зауважити, що сотник був не сентиментальним місцевим жителем, який таємно симпатизував розіп’ятим співвітчизникам, таких було достатньо на місці Христової страти. «Весь народ, побачивши, що сталося, повертався, б’ючи себе в груди» (Лк. 23:48), таким чином виражаючи свою тугу.

Ні, зовсім іншого «складу» був сотник. Це був язичник, який, більш за все, зневажав юдеїв: і за їх незрозумілу для нього релігію, і за постійний спротив, який вони чинили римській окупаційній владі. Саме окупаційній владі, представником якої він був сам. Сам цей статус примушував сотника зневажати людей, стратою яких він безпосередньо командував. Крім того сотник був професійним солдатом, якому під час військової служби довелося побачити чимало смертей, і смерть чергового розіп’ятого «розбійника» (а точніше Бунтівника, Який начебто зазіхнув на панування непереможного Риму – принаймні саме про це стверджував напис на Його хресті), навряд чи мала зворушити його. Проте… своїм вигуком сотник «прославив Бога» Ізраїлевого і виявив шану померлому Ісусу.

Визнання сотника, Джеймс Тіссо

А в той самий час, «всі ж, хто знав Його, і жінки, які прийшли з Ним з Галилеї, стояли віддалік і дивилися на це». Навіть страшно уявити, що відбувалося в їх серцях, особливо в серці Марії… Зовсім не те вона очікувала побачити, особливо після тріумфального в’їзду, який влаштували її Сину жителі Єрусалиму буквально п’ять днів тому.

І тут на сцені з’являється «Йосиф із Аримафеї, поважний радник, який і сам чекав Царства Божого» (Мк. 15:43). Апостол Іван пригадує другого учасника поховання Ісуса, Никодима, «який приніс суміш смирни та алое, близько сотні літрів» (Ін. 19:39). Разом «вони взяли тіло Ісуса і обгорнули пеленами з пахощами, як за звичаєм поховання в юдеїв. На тому місці, де Його розіп’яли, був сад, і в саду новий гріб, в якому ще ніхто ніколи не був покладений. Там і поклали Ісуса…» (Ін. 19:40-42). Ісусове поховання закінчується наступною сценою: «Слідом же йшли жінки, які прийшли з Ісусом з Галилеї, і бачили гріб, і як покладено було тіло Його» (Лк. 23:55).

Так закінчився земний шлях Ісуса з Назарету. Принаймні, так вважали всі. Проте в Бога з цього приводу були зовсім інші плани, які здійсняться в неділю. Доки ж «на дворі» була субота.

Часто в схожому становищі опиняємося і ми, коли руйнуються всі наші плани та сподівання, і нам залишається, на кшталт галилейських жінок, бути лише бездіяльними спостерігачами. Щось змінити ми все рівно не в змозі.

А потім настає субота – час, коли нам, здавалося б, тільки залишається, як оплакувати все втрачене. Проте в нас є надія. Адже нам відомо, що Христос воскрес!

Пасхальний ранок, Джеймс Мартін

Але це станеться в неділю, а нам варто лише покластися на милосердя Боже: «Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас» (1Пет. 5:7). Головне – не втрачати надії: «А надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5).

Редакція сайту

Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
docСубота і надія


Ваш коментар: