2 Коринтян 8:8-15 – Наслідуючи щедрість Господа Ісуса
«Не кажу це, як наказа, але пильністю інших досвідчую щирість любови й вашої. Бо ви знаєте благодать Господа нашого Ісуса Христа, Який, бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом. І раду даю вам про це, бо це вам на пожиток, що не тільки чинили, але перші ви стали й бажати з минулого року. А тепер закінчіть роботу, щоб ви, як горливо бажали, так і виконали б у міру можности. Бо коли є охота, то приємна вона згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має. Хай не буде для інших полегша, а тягар для вас, але рівність для всіх. Часу теперішнього ваш достаток нехай нестаткові їхньому допоможе, щоб і їхній достаток був на ваш нестаток, щоб рівність була, як написано: Хто мав багато, той не мав зайвини, а хто мало, не мав недостачі.»
Кілька місяців тому в ЗМІ пройшла новина про жінку, що перетнула Атлантичний океан самотужки на весловому човні. Принаймні, вона завершила це плавання наодинці; почала вона його разом з чоловіком, але той вже незабаром знесилів і абсолютно не був придатний для подальшої подорожі; він був доставлений на літаку додому, а жінка продовжила один на один боротьбу із стихією. Газети надрукували карту, де був вказаний пункт, в якому їй довелося розстатися з чоловіком: це третина відстані, яку вони збиралися проплисти.
Первинного ентузіазму, як показує цей випадок, часто буває зовсім недостатньо. Є безліч проектів і програм, які тим, хто з ними знайомиться або навіть бере участь в їх розробці, здаються чудовими, сповненими найблагороднішими цілями, що містять у собі можливості зробити щось неординарне і щось вартісне. І от ми вже готові кинутися в бій. Але на якомусь етапі всіх подібних задумів настає момент, коли первинна енергія і завзяття кудись випаровуються; уся запаморочлива новизна проекту зникає; і вам доводиться із сумом і дратівливістю визнати той факт, що ця справа більше не приносить вам колишньої радості і задоволення. (Тут хочу зауважити, що я не мрію перепливти на човні навіть через Ла-Манш, не кажучи вже про Атлантичний океан.)
Проте якщо ви припините діяльність з реалізації проекту якраз у той момент, коли первинна енергія вичерпалася і ентузіазму як не бувало, ви знову і знову потім, беручи участь або (не дай Бог!) очолюючи проект, зупинятиметеся в цій критичній точці, не доводячи нічого до кінця. Раптом ви захочете навчитися грати на скрипці, але не зможете досягти скількись відчутних результатів, бо будете не в змозі довго і наполегливо долати себе в нудних і монотонних, але необхідних репетиціях гри на інструменті, і кінець кінцем ви залишите це заняття. Ви зберетеся написати повість; ви напишете відразу декілька розділів, гарячково настрочивши їх, сидячи на старому комоді, але з кожним новим тижнем ви відчуватимете все менше і менше бажання доводити своє оповідання до кінця і залишите його зовсім. Ви спалахнете бажанням розбити прекрасний сад, де б у вас в одній частині могли рости дивовижні троянди, а в другій смачні овочі; але вас навряд чи вистачить на те, щоб тільки обкопати якусь частину з них, і декілька непоказних трояндочок і картопляних кущів послужать злим кепкуванням над вашою мрією, яку ви хотіли утілити у своєму «нетутешньому» саду. Люди часто кажуть у таких випадках, що вони, ніби, шукають нових стимулів і цілей, але найчастіше це свідчить тільки про відсутність бажання і готовності побачити реальні стимули і цілі, які є у великій кількості там, де ці люди в даний момент знаходяться, у наполегливому виконанні тієї справи, яка вже давно їм набридла, – і яку хочеться скоріше закінчити і забути про неї.
Приблизно так само відбувалася справа в коринтян. Вони взялися брати участь в одному його проекті, і зараз їм необхідно зробити зусилля і довести його до кінця. Ймовірно, вони почали в той час, коли він уперше давав їм вказівки із цього приводу. Вони, можливо, почали збирати грошові пожертвування кожної неділі, і тепер були зроблені чималі накопичення, які треба було тільки доставити в Єрусалим. У період охолодження стосунків Павла з коринтською общиною збір коштів міг бути припинений. (Це підказує нам, природно, що хтось із членів общини мав бути призначений для збору, підрахунку і зберігання грошей; ці обов’язки були надзвичайно важливими для справи з поширення Благої звістки.) І от зараз, каже Павло, не зупиняйтеся на півдорозі! Доведіть цю справу до кінця!
Але заклик не залишати справу незавершеною чи не є в даному випадку прикладом найсерйознішої мотивації? У центрі цього уривка, як і в усіх Павлових текстах, поміщена не просто вимога, яку він висуває перед людьми, але викладається сама суть Благої звістки: смерть і воскресіння Ісуса, Господа і Месії. В. 9 здобув особливу популярність завдяки популярному християнському співу, складеному Ф. Хафтон:
- Ти, що був багатий неймовірно
- З любові до нас став останнім бідняком
Іноді ця думка викликає в людей нерозуміння, і вони задаються питанням, звідки вона взагалі взялася, оскільки вона наведена тут поза зв’язком з уявленнями про велич Христа і з богослов’ям втілення, у рамках якого було б доречніше розглядати питання про те, як Ісус є одночасно і Богом, і людиною; замість цього в пасажі мова ведеться лише про те, «чи не пора закінчити справу зі збирання пожертвувань?» І тільки десь на другому плані є присутнім місце, в якому, дуже схоже, вказується на ідеї величі і втілення; бо, якщо присутні тут богословські моменти, дійсно, стосуються втілення, насправді містять судження про те, як вічний Бог перейняв на Себе людське тіло, жив і помер, подібно до одного з нас, то немає кращого способу говорити про це не за допомогою абстрактних категорій філософії, які народжують часто ілюзію ясно оформленої концепції, а словами, що відносяться до цілком земної та іноді невлаштованої повсякденності. І одночасно її проблеми, які треба вирішувати, її завдання, які залишаються реалізованими лише наполовину після того, як вичерпалися джерела початкового ентузіазму і енергій, її постійні тертя і конфлікти між людьми, які доводиться переживати і шукати шляхи примирення, – усе це служить матеріалом і засобом для наочного і глибокого розуміння Благої звістки, її богослов’я. Можливо, зважаючи на усе це «практичні» розділи, де зачіпається питання про гроші, є одними з найбільш богословських текстів, написаних Павлом.
Поза сумнівом, в. 9 містить у собі одну з найбільш ясних характеристик того, ким Ісус був спочатку і ким Він став, про що детальніше Павло міркує в інших місцях. Цей вірш читається як певне резюме поетичного фрагмента у Фил. 2:6-11, в якому Ісус Христос не розглядає Свою рівність з Богом як те, що можна вважати як особливу перевагу, але оцінює це як стимул стати людиною, узяти на Себе місію служителя Божого і прийняти жахливу і тяжку смерть на хресті. Власне про це Павло говорить і в цьому місці: Ісус, маючи «багатства» слави в глибинах таємничого життя Божого, стає «убогим», як у сенсі прийняття Ним напрочуд низького статусу найпростішої людини, так і в тому сенсі, що Він не став багачем, або царем, або кимсь ще, хто має славу і переваги цього світу, але, навпаки, бідним і дуже упокореним. Павло, зі свого боку, будував усе своє життя і служіння за зразком самого Ісуса, і він дуже хоче, про що і говорить упродовж усього послання, щоб і коринтяни чинили у своєму житті так само.
Він намагається осмислити це з різних боків, і не в останню чергу в розділі 4. Тепер же, порушуючи дуже практичне і важливе для нього питання, він говорить усе про те ж. Ісус не зупинився на півдорозі при виконанні Свого покликання. Він був «слухняний аж до смерти, і то смерти хресної». От що стоїть у центрі Павлового проекту зі збору пожертвувань. Коли Ісус, заради усіх нас, став бідним, ми завдяки цьому стали багатими; тепер, коли люди, що наслідують Його, виражають свою готовність поділитися своїм достатком для здійснення Його цілей, то і світ, і церква дістають величезну користь, не стільки від значних грошових сум, скільки завдяки факту того, що смерть і воскресіння Ісуса, Його збіднення, а потім повернення, до слави і багатства продовжує проявлятися в житті Його послідовників. Через це все більше і більше поширюється у світі Блага звістка, і результати такого процесу обіцяють бути вражаючими.
Усе сказане, звичайно, не припускає, що Павло нібито бажав, щоб збирання пожертвувань когось зробили бідним. Він зовсім не закликає коринтських християн узяти на себе подвиг добровільної бідності, щоб їх єрусалимські брати по вірі набули достатку! У Вих. 16:18, який цитується у в. 15, Бог дав «манну», хліб з небес, у пищу ізраїльтянам; і її кількості було достатньо (без надлишків) для кожної сім’ї і для кожної окремої людини. Павло, проте, наводить цей фрагмент не з тим, щоб просто сказати: «Кожен отримав стільки, скільки треба». Як і в ряді попередніх місць послання, він нагадує читачам події Виходу, учасниками якого, у свою чергу, вони як новий звільнений народ стали; адже і вони мандрують шляхами цього життя в напрямі Землі обітованої, даної їм у спадщину. Павло, закликаючи до щедрості своїх адресатів, з одного боку, нагадує їм про благодать Господа Ісуса, а з другого, – акцентує їх увагу на поставлених у зборі пожертвувань Божих цілях, що примушує твердо вірити – Його народ не голодуватиме дорогою, якою всі Його члени разом повертаються додому.
2 Коринтян 8:16-24 – Павлові співробітники, що прямують до коринтян
«Та Богові дяка, що Він таку пильність про вас дав у Титове серце, бо благання прийняв він, але, бувши горливий, удався до вас добровільно. А з ним разом послали ми брата, якого по всіх Церквах хвалять за Євангелію, і не тільки оце, але вибраний був від Церков бути товаришем нашим у дорозі для благодаті тієї, якій служимо ми на хвалу Самого Господа, остерігаючись того, щоб хто не дорікав нам цим достатком, що ним служимо ми, дбаючи про добро не тільки перед Богом, але й перед людьми. А ми з ними послали були брата нашого, про пильність якого ми часто досвідчувались у речах багатьох, який ще пильніший тепер через велике довір’я до вас. Щодо Тита, то він мій товариш, а ваш співробітник; щождо наших братів вони посланці від Церков, вони слава Христова! Отож, дайте їм доказа своєї любови й нашого хваління вас перед Церквами!»
Білий фургон з двома людьми в кабіні на великій швидкості під’їхав і зупинився біля парадного під’їзду коледжу. У цей час три чи чотири студенти сиділи і дивилися в кімнаті відпочинку телевізор. Люди, одягнені у світлого кольору роби, як у ремонтників, увійшли до коледжу і поспішно пройшли в кімнату відпочинку. Вони підійшли до телевізора: «Даруйте, – звернулися вони до студентів, – але нам треба забрати цей телевізор. Нам сказали, що в ньому якісь неполадки».
З цими словами вони відключили з розетки телевізор, узяли його на руки і віднесли в машину.
Студенти особливо не здивувалися, і кожен зайнявся своєю справою. Знадобився певний час, щоб вони змогли зрозуміти, що сталося щось недобре – але зовсім не з телевізором. Люди, що забрали його, були просто злодії, які застосували дуже зухвалий і хитрий прийом.
Коли в нашому полі зору несподівано з’являється якась людина, тим більше незнайома нам, то ми насторожуємося – особливо якщо вона виявляє цікавість до наших речей або власності. Якось я прийшов без попередньої домовленості в магазин одного мого далекого родича, що живе в центральній Канаді; він влаштував мені цілий допит відносно наших предків і родичів, перш ніж погодився визнати, що я не брешу і не є якимсь пройдисвітом, що збирається обдурити його. Саме з такого роду проблемою Павло має справу в цьому фрагменті, намагаючись зробити усе необхідне для її усунення. Він збирається знову послати Тита в Коринт (Тит мав тепер почуватися впевненіше, ніж під час першої своєї подорожі в Грецію), щоб він передав їм це послання, і сказати про швидке прибуття його самого до них. Крім того, видно, через те, що хтось у коринтській общині міг не до кінця довіряти Титу, Павло посилає разом з ним ще двох християн, швидше за все, членів македонських церков.
Нас може дещо збентежити те, що Павло не називає імен цих двох «братів». Нам дуже хотілося б знати, хто ж вони такі; ми також хотіли б зрозуміти, чому Павло говорить про них таким чином. У Діях Апостолів, де дається опис Павловому шляху з Коринта після того візиту, до якого він тепер готувався, вказується аж сім його супутників (Дії 20:4), але там не згадується Тит. Проте ми не маємо в розпорядженні достатньої інформації, щоб зібрати мозаїку з імен тих, хто складав і в той момент, і в інші оточення апостола. Але, принаймні, ми можемо бути упевнені відносно того, про що думав Павло в момент написання цих віршів. У нього було сильне бажання, щоб коринтяни нічим не бентежилися і не турбувалися: ці троє – Тит і двоє братів з ним – щирі і добросовісні працівники на ниві Благої звістки, вони гідні усілякої довіри. Вони переслідують ті ж цілі, що і самі коринтяни, і це має переконати їх доручити їм доставку грошей, будучи в них упевненими, як у самих собі.
Крім того, Павло говорить про Тита з величезною любов’ю: він представляє його як ревного і самовідданого помічника, в усьому готового бути для нього підтримкою під час нелегкого Павлового служіння Звістці. Ми можемо тільки гадати про те, якого роду пастирські турботи і справи, які вони спільно здійснювали, могли так їх зблизити; одна річ, яку часто забувають читачі Павлових послань, полягає в тому, що Павло рідко бував повністю задоволений тим, що робили інші. Павло примушує Тита відправитися знову в Коринт майже відразу після того, як він повернувся звідти, зустрівшись з ним десь на території Македонії (див. 7:6-7); Павло, мабуть, написав це послання в дуже короткий термін після їх зустрічі і квапив Тита повернутися до коринтської общини з цим посланням, щоб він приготував коринтян до його приходу. Тит не лише з готовністю став збиратися – можливо, він взагалі був любителем помандрувати! – але він і сам висловив величезне бажання швидше знову відвідати Коринт, де християни так привітно його зустріли і виявили до нього повагу.
Коли Павло переходить до розмови про двох «братів», треба мати на увазі, що коли послання читатиметься в Коринті, Тит мав представити їх общині особисто, хоча це, звичайно, не усуває здивування від того, що Павло жодного з них не називає по імені. Можливо, він турбувався про те, щоб, якщо текст потрапив би в руки бандитам, ці люди, що беруть участь у транспортуванні такої значної суми грошей, не піддалися пограбуванню. У будь-якому випадку, ці християни були добре відомі в багатьох церквах завдяки їх служінню з поширення Благої звістки; те, що Павло буквально каже тут – брат, «якого по всіх Церквах хвалять за Євангелію», – залишає враження крайньої невизначеності (наприклад, за оригінальним текстом незрозуміло, що мається на увазі – те, що його хвалять по всіх церквах за труди заради Звістки, або – що його взагалі хвалять за ті ж труди, які він здійснює в усіх церквах). Деякі з тлумачів припустили, що в даному випадку Павло має на увазі Луку, нібито відомого в багатьох церквах унаслідок складання ним Євангелія про Ісуса; але оскільки майже загальновизнано, що Лука написав своє Євангеліє, принаймні, через десять, а то і через двадцять років після місіонерських подорожей Павла, наведене вище припущення втрачає під собою ґрунт і не користується нині особливою популярністю. Слова, якими Павло тут його характеризує, можуть вказувати на таку людину, яка була відома як наставник або проповідник або мала організаторські здібності, що було дуже доречним у даному випадку для ефективного збору і благополучного переправлення грошей у місце призначення.
Інший брат, про якого згадується у в. 22, був менш відомий, ніж перший, але Павло від себе особисто дає йому похвальну рекомендацію за його випробувану старанність і ревнощі в служінні Богові. Далі Павло вказує відразу на них обох у приголомшливій фразі у в. 23: вони – посланці (буквально, апостоли, хоча це слово не вживається тут як технічний термін, яким воно стає лише пізніше) церков, і вони – слава Христова! Ідея того, що Ісус постійно множить Свою славу через тих і в тих, хто йде за Ним, а не зробить це тільки при останньому Своєму явленні, проходить скрізь через усі Павлові тексти (наприклад, 2Сол. 1:10). Коли ми дивимося на іншого християнина і намагаємося зрозуміти, що він причетний до тієї слави Христової, яка проявиться при другому Його пришесті, ми стаємо здатними осягнути унікальність кожного нашого єдиновірця, і не лише на тій основі, що він як людина є образом Божим, але і тому, що він вже тепер бере участь у тій славі, яка осяє колись весь світ.
Але центральна думка уривка міститься все ж у в. 20 і 21. Тут Павло виражає зовсім не заклопотаність своєю репутацією, хоча, як і багато проповідників, він чітко усвідомлював, що якщо хтось скаже, що він робить усе це заради наживи, то це може стати поцілунком смерті для його покликання і служіння. Але швидше тут треба бачити інше: він висловлює своє палке бажання, щоб світ, коли дивиться на християнство, що нещодавно зародилося, бачив у ньому не ще одну з варіацій на вже заїжджену тему (якісь люди мандрують з міста в місто і проповідують якесь екстравагантне вчення за хорошу плату), але абсолютно нове явище, що приводить у нерозуміння. Блага звістка говорить не про самопізнання, але про самовіддачу. Справити якесь інше враження на світ – це не лише заплямувати свою власну репутацію, але і зовсім поставити під удар найосновніший принцип Благої звістки, «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому (тим більше не для того, щоб робити гроші!), але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мр. 10:45). Насущна справа по збиранню грошей на користь бідних у жодному разі не повинна справляти враження, що той, хто займається цим, використовує цю справу для власного збагачення.
