Кожному з нас не вистачає довіри до людей і до Бога. Кожен колись пережив стрес, шок, брак любови в дитинстві, суворість батьків, власну хворобу, коротку або довгу розлуку з мамою чи татом.
Хтось заклав у голові кожного з нас підсвідоме переконання, що нас ніхто не любить і що ми не маємо належної довіри, щоб опертися на людей і на життя. Якщо хочеш щось довести й чогось досягти, починаєш зі всіх сил опиратися таким життєвим ранам, стараєшся не піддатися їхньому впливові.
Намагаєшся бути добрим, а коли це не вдається, пробуєш приховати зло, яке тебе підкорило.
Намагаєшся все знати, бути інтелігентним, вартісним, але, перебуваючи в колективі, боїшся, що люди помітять твоє невігластво, погану пам’ять і недостатню освіченість.
Стараєшся мати якнайбільше, щоб виглядати якнайкраще, якнайліпше показати себе перед іншими, щоб вони цінували й любили тебе.
Замість того, щоб довіряти людям, намагаєшся довести й певною мірою забезпечити собі власну вартість, щоб тебе не залишили, не покинули або щоб не відібрали в тебе життя.
І так ми боремося з усіх сил, і так захищаємося. Коли намагаєшся добре виглядати, приховуєш свої помилки, поразки, слабкості, неміч, огидні риси характеру і борешся з ними.
Усі ми носимо якісь маски. Маска мусить добре виглядати, на ній має бути усмішка, якісна помада, новий одяг, завжди готові слова про успіх і власну велич.
Усе, однак, має свої межі. Обов’язково настане день, коли нерви не витримають, коли більше не матимеш сили приховувати власних недоліків або невпинно перебувати на вершині драбини цінностей. У такий момент тебе охоплює страх і ти боїшся вийти до інших людей, щоб не осоромитися.
Найважче в такій ситуації зустрітися з друзями, матір’ю, батьком, коханою людиною, колегами, тими, хто знає тебе та покладає на тебе великі надії.
І тоді починається твоя велика втеча від людей. Утікаєш в алкоголізм або стаєш залежним від сексу, наркотиків, цигарок, їжі, від доброго одягу, дипломів, поодиноких фраз, слів, людей.
Утікаєш у психічну або навіть фізичну хворобу. Хтось замикається в собі й починає жаліти себе, хтось із головою занурюється в роботу, а ще хтось поринає в заздрість.
А насправді потрібно лише з довірою вийти до людей, дозволити їм пізнати найсвітліші прикмети твого характеру та водночас не допустити, щоб розчарувалися й віддалилися від тебе через твої темні риси.
Треба мати відвагу зустрітися з найдорожчою людиною в житті саме тоді, коли ти найслабший.
Пригадай собі зустріч Ісуса з Його Матір’ю на хресній дорозі. Що переживали тоді Син і Мати?
Та обоє витримали цю зустріч. Зневага з боку людей, але і їхня прекрасна любов зустрілися одна з одною.
Витримали до кінця життя, до вершини Голготи, але й до воскресення та вознесення на небеса.
Твоя велич починається там, де без цинізму й жалю до себе можеш прийняти себе таким, яким ти є.
Найважливіше, що слід зробити в житті, – це полюбити себе та свій життєвий шлях. Адже і одне, і друге подарував тобі Бог.
Люблячи себе, любиш Бога, Який обдаровує тебе. І ще одне. Приймаючи себе, створюєш умови для того, щоб розкривалися й розросталися твої таланти, щоб вільно розвивалася кожна частина твоєї істоти.
Таким чином набудеш здатности комфортно почуватися в будь-якому товаристві та промовляти до людей з внутрішнім переконанням, не зважаючи на власні слабкості й темні епізоди свого життя, а також зможеш виконувати роботу, яку тобі доручено в житті, і досягати в цій галузі успіхів.
Приймаючи себе, перестаєш залежати від людської ласки та стаєш спроможним вести інших.
Нехай Бог допоможе тобі полюбити самого себе всім своїм серцем.