Фарисей – показний праведник, повний всередині «лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:28), митар – грішник, який проте кається.
Під таким звичним для багатьох шаблоном ми зазвичай сприймаємо героїв Христової притчі про митаря і фарисея (див. Лк. 18:10-14). Проте в цій притчі є адресати, задля яких вона була промовлена – це були деякі, «які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували». Тому в цій історії Христос так би мовити «переставляє» місцями героїв: фарисей виступає як негативний персонаж, а митар, відповідно, як позитивний, тобто найменше, що могли для себе уявити сучасники Христові. Адже на ті часи слово «митар» було синонімом слова «грішник», а фарисеї загалом для багатьох юдеїв були взірцем для наслідування. А зроблено це було з метою збентежити слухачів і тим самим підштовхнути їх задуматися над власною поведінкою.
«Усе це говорив Ісус людям притчами, і без притчі нічого не говорив їм» (Мф. 13:34), – а однією з причин (варто зазначити не єдиною) того, чому Христос у Своїй проповіді вдавався до притч було те, що люди вкрай неохоче сприймають викривання на власну адресу. І тому, щоб не відштовхнути від Себе людей, Христос часто вдавався до алегорії, порівняння, таким чином доносячи до громадськості Свої думки. Цей самий принцип стосується і нас, людей ХХІ століття. Начебто з цим зрозуміло, принаймні тим, хто цікавиться Біблію і небайдужий до того, що написане в ній. Проте існує категорія людей, які сприймають ту ж саму притчу про митаря і фарисея дещо під іншим ракурсом: не як Боже послання звернене особисто до них, не як заклик до покаяння, а як… знак їхнього виправдання!
Щоб зрозуміти це, варто пригадати, як сьогодні більшість з нас сприймають постать митаря і фарисея (якщо хто забувся, їх сприймають зовсім не так, як у новозавітні часи): до фарисеїв ставляться негативно, а до митарів – позитивно. І часто люди, які мало знайомі з Біблією, зараховують до фарисеїв «віруючих» – це може стосуватися як певних людей, так і представників певної християнської конфесії, або ж взагалі всіх людей, які регулярно відвідують богослужіння (зібрання), взагалі це залежить від обізнаності чи фантазії конкретного індивідуума, а до митарів – відносять самих себе.
З цього в голові такої людини виникає наступна картина: віруючі в своїй більшості – суцільні лицеміри, яким мало допоможе, що вони ходять на свої зібрання, а от для них («майже праведників») цілком достатньо сходити раз на рік до найближчої церкви і з «покаянним» виглядом (часто вони самі мало уявляють, як це має виглядати), «б’ючи себе в груди» (буквально чи образно) просити в Бога прощення. На їх думку, цього цілком достатньо, щоб мати… не будемо вигадувати за них, що вони намагаються з такого підходу мати.
І здавалося б, у цьому начебто немає нічого поганого (звісно, окрім засудження віруючих), якби «биття в груди» мало якесь більш суттєве продовження, а не повторювалося за одним й тим самим шаблоном з року в рік. Адже в Біблії сказано, що слід створити «плоди, достойні покаяння» (Лк. 3:8), а така згадана «побожність», зазвичай немає жодних плодів.
«Браття! Не будьте дітьми розумом: на зле будьте, як діти, а розумом будьте повнолітні» (1Кор. 14:20), – а такий підхід до стосунків з Творцем, як дитячістю розуму, по-іншому не назвеш. Звичайно, тут можна було вдатися до просторових роздумів про неприпустимість такого ставлення, нагадати про важливість особистих стосунків з Творцем, проте зазвичай новоявлені «митарі» таких дописів не читають, тому немає особливого сенсу звертатися до того, хто це не почує і не прочитає. А про що є сенс нагадати, так це про те, що у Слово Боже треба вчитуватися, шукати аналогії у власному житті, а не сприймати в ньому все записане за звичними для нас шаблонами.
