Про байдужість: зворотна перспектива

Тут пропонується ще один аспект теми байдужості. Річ у тім, що досить часто люди приймають за байдужість те, що байдужістю зовсім не є. А чому? – Та через власну байдужість! Дуже хочеться людської участі – але в тій і тільки в тій формі, яку ти сам розробив і спроектував; інше не приймаємо, бо байдужі до інших, і нам зовсім не цікаві їх властивості і наміри.

Кажуть, що мова – це сповідь народу. Спостерігаючи за змінами в мові, можна багато що сказати про те, як змінюється лице самого носія і хранителя мови, що для людей важливе і як ідеї та моральні оцінки, самоочевидні для одного часу, змінюються з приходом інших поколінь. Цікаво іноді спостерігати, які почуття і асоціації будить у нашому сучаснику те чи інше слово. Ці спостереження дуже корисні не лише для філолога та історика, але і для простого носія мови, який періодично ставить собі питання: чи належу я ще до того народу, мовою якого користуюся?

У слова байдужість є багато значень, але в наш час частіше за інших уловлюється і використовується лише одне, негативне. Крім того, коли ми говоримо, що хтось до когось байдужий, у більшості випадків це ще і оціночне судження: людині, викритій у байдужості, виноситься осуд за її холодність і байдужість самим застосуванням до її вчинку цього слова. Наприклад, неуважний син байдужий до бід престарілої матері – публіка розуміюче і гидливо хитає головою.

Але заради справедливості треба зауважити, що, наприклад, в аскетичній літературі словом байдужість передавалася значення древнього філософського терміну «атараксія», тобто незворушність, спокій духу. Це був «технічний» термін у сенсі техніки філософії як способу жити, – недаремно ж древніх ченців називали істинними філософами. Подвижник залишався байдужим до спокус світу, його душа залишалася незворушною і несприйнятливою до світської метушні, отже, як це ні несподівано для нас прозвучить, словом байдужість означали одну з християнських чеснот. Насправді, подумаєш – адже байдужість означає ще і відсутність упередженого ставлення до людей, не допускає ні зриву в (нез’ясовну) антипатію, ні відхилення в (неналежну) симпатію.

Вживається це слово також і в морально нейтральному сенсі. Я байдужий до футболу. – Це добре чи погане? Чи: я байдужий до солодкого. У дитинстві клав у чай 5-6 ложок цукру, до 20-ти років – 2 ложки, а до 30-ти – жодної. Втім, останнім часом знову кладу дві: напевно, впадаю в дитинство. І хоча в цьому факті моєї біографії немає нічого аморального або, навпаки, доброчесного, я вживаю слово байдужість і байдуже попиваю солодкий чай.

Але варто нам зараз заговорити про байдужість, винести це слово на перші шпальти газети, у переважного числа слухачів і читачів це речення відгукнеться в певних шарах їх життєвого досвіду. Дайте вгадати: 90% зітхне про неподілену любов і 95% – про людську байдужість і холодність, пом’янув сусідам, друзям і родичам свою самотність. Пробачте мені цей сарказм, але життя занадто складне, страшенно складне, і людям властиво його спрощувати, споруджуючи улюблені ідоли: любові, дружби, розуміння, чесності, справедливості. Але ідоли на те і ідоли, щоб вимагати крові. Мені доводилося багато разів бачити, як у жертву цим ідолам, що споруджувалися людьми, приносили живих людей. Скільки гидоти здатні зробити люди з любові до істини і справедливості! І от зміщення акцентів у вживанні слова байдужість, те, що інші значення цього слова як би відмирають, – це знак, що в суспільстві з’явився новий ідолопоклонницький культ.

Вважається пристойним плакати і звинувачувати оточення в байдужості, але усі ці сльози найчастіше наслідок егоїзму, жорстокості і невдячності. Ми розбалувалися, ми стали пересиченими тими благами, в яких купаємося. Я зовсім не хочу сказати, що світ став добріший і байдужості до людей стало менше. Ми християни, і як ніхто інші знаємо, що світ лежить у злі, і усі ми – гріхом зіпсовані.

У преподобного Ісака Сирина є такі слова: «Не кажи, що Бог справедливий, бо в справедливості є домішка зла. Бог несправедливий до нас, тому Він Бог Любові». Занадто розвинене почуття справедливості – це частина світоглядної спадщини радянської епохи. Це почуття є в кожному з нас, ми його отримали від бабусь і матерів. Добре, слід сказати, почуття, але всяка чеснота, доведена до крайності, стає вадою. Підносячи прапор цієї всеїдної справедливості, краще сказати, служачи ідолу справедливості, люди руйнують сім’ї, мучать своїх дітей, воюють з державою. Я досі не сідаю в тролейбусах, з дитинства в мене такий комплекс – от до чого довели мене справедливі літні люди віку. Але це вже інша історія.

Дивне і страхітливе пророцтво про ознаку останніх часів є в Євангелії: «Через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24:12). Подумайте тільки: люди грішать і через це позбавляють себе здатності любити, стають безсилими в добрі. У людини іноді, буває, немає сил любити навіть саму себе, і часто ненависть до іншого є тільки наслідок ненависті до себе. Сила любити зменшується в міру занурення людини в гріх. Хіба це для нас відкриття? Увага до себе хіба не свідчить нам про те ж? Але ми повинні пам’ятати цю Євангельську істину, бо вона залучає нас до справжньої християнської мудрості, до мудрості любові і поблажливості до ближніх. Ми чекаємо від людей участі і співчуття у своїй скорботі і радощах, і часто ці очікування марні. Замість співчуття – байдужість, навіть від близьких, навіть від друзів. І від цього буває так гірко, що втрачаєш віру в людину. Такий стан розчарованості в людях сприймається в нашому суспільстві як щось благородне і що вимагає розуміння. Але, як це не дивно прозвучить, з Євангельської точки зору це просто дитячість, інфантильне марення. Християнину має бути соромно вдаватися до таких сентиментів. Господь закликає нас бути мудрими. А що виявляє справжню мудрість в досвіді християнина? Міра мудрості – міра поблажливості і вдячності. Любити – тяжка праця, яка не всім під силу. І якщо ми чесні самі із собою і знаємо, як важко дається нам всяке добро, ми будемо поблажливими до нездатності іншого бути постійним у добрі і співчутті та вдячними за ті крихітки добра і любові, можливо, малі, які люди дарують нам. Усі ми уражені гріхом, у кожному живе гіркий корінь, що отруює наші думки і почуття. Тому люди заслуговують поблажливості і розуміння навіть у своїй байдужості.

Можливо, так я виправдовую гріх? Анітрохи: зло залишається злом, і речі слід називати їх іменами. Тільки навіть вада вимагає правильного ставлення. Не радянського, а християнського. Але, як казала моя бабуся, добра значно більше, ніж нам здається, просто його не бачать. Потрібно тільки зір свій зробити вдячним, здатним помічати труд любові іншої людини. Наш егоїзм, зацикленість на собі нещасному робить нас несприйнятливими до тієї любові, яку нам дарують ближні. От з цією особистою байдужістю і нездатністю бачити добро і любов у людях слід боротися, навчаючись бути вдячним і поблажливим, навчаючись християнській мудрості.

Автор: ігумен Сава (Мажуко)

Попередній запис

Коріння байдужості

Багач, який потрапив у пекло, Давид Тенірс Христова притча про весільний бенкет закінчується доволі сумним висновком-спостереженням: ... Читати далі

Наступний запис

Байдужість до слова

«Ісус же, дізнавшись, що хочуть прийти, несподівано взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один» (Ін. 6:15). Що ... Читати далі