Знову про байдужість

Дуже часто можемо почути від людей старшого віку, що раніше всі були більш довірливі та уважні, частіше допомагали один одному, а тепер багатьох виховують так: покладайся лише на себе, нічого для інших задарма не роби, допоможеш іншому – відбереш у себе. Людям чомусь дуже бракує вміння співчувати, радіти чи переживати за ближніх, а не лише за себе… Сучасне покоління виростає під впливом усіх досягнень технічного прогресу (телевізор, комп’ютер, Інтернет тощо), воно огорнуте повною байдужістю до всього справжнього, щирого і справді вартого уваги: ми часто навіть не помічаємо краси неба, нової квітки на клумбі, приємного подиху теплого вітру… Все реальне ми підмінюємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це часто дуже болісно відбивається на наших стосунках навіть з найріднішими для нас людьми.

До категорії сучасних соціальних проблем нечасто відносимо таку рису суспільства, як байдужість. Рідко можемо почути чи прочитати щось про неї взагалі як про проблему. Люди стали байдужими вже і до самої байдужості…

То чи справді це проблема лише нашого часу, та й чи взагалі це проблема?..

У будь-якому разі байдужість присутня, а щоб її подолати, найперше треба почати про неї говорити…

Причина байдужості – егоїзм?

Мабуть, кожному подобаються люди уважні, турботливі, здатні допомогти і словом, і ділом. Тоді виникає запитання, звідки взагалі береться байдужість до всіх і до всього: до близьких, до колег, до своєї справи та й до самого життя?..

Напевно, джерелом цієї байдужості є той маленький вогник егоїзму в серці кожної людини, який поступово розгорається, а потім власне “Я” стає понад усе. Адже і справді доцільно писала письменниця Уршуля Зибура: “Люди наче квіти: 6 мільярдів нарцисів”. Саме цей егоїзм і самозакоханість не дозволяє створювати щирі відносини з іншими.

Та чи справді це проблема лише нашого часу?.. Мабуть, ні. Егоїсти були завжди; та й навіть найпорядніша людина може згадати якісь моменти свого минулого, за які їй потім було соромно. Очевидно, що така байдужість існувала завжди. Проте егоїстами не народжуються, а ними стають, зокрема, у процесі неправильного виховання. Чому, коли однокласник хворіє вже цілий місяць, його ніхто не провідає, не поцікавиться, як він себе почуває, і що з ним? Чому, коли мама повертається додому стомлена, нам все ніколи їй допомогти, бо ми поспішаємо на прогулянку з приятелем? Адже саме з такої маленької байдужості починається байдужість велика, більш серйозна, яка переростає в холодний, бездушний розрахунок у стосунках з будь-якою людиною, у бажання вбачати в усьому джерело матеріальних благ. Саме таким чином зараз почали панувати миттєві меркантильно-споживацькі вигоди у всіх ділянках суспільних відносин…

Спробуємо розглянути байдужість на кількох її рівнях, а зокрема, у стосунках з Богом та іншими людьми.

Байдужість у стосунках з Богом

Найбільший людський гріх, про котрий мовчить Декалог (Десять Заповідей) – це байдужість. Вона може проявлятися в стосунках з ближніми, природою, навіть самими собою і Богом. Байдужість у відносинах з Богом у сучасному суспільстві дуже швидко прогресує і розвивається. Найбільше вона проявляється в тому, що нам вже не цікаві особисті стосунки з Творцем, розмови з Ним (молитва), якщо ми можемо “відкупитись” однією лиш присутністю на богослужінні раз на тиждень. Дуже влучно з цього приводу висловився видатний англійський письменник Вольтер: “Ми з Господом вітаємось, але не розмовляємо”. Така “теплохолодність”, як називав її Ісус Христос, вже більше двох тисяч років осуджується Церквою, і, мабуть, завжди буде каменем спотикання для багатьох. Саме вона робить з “віруючих” людей “номінально віруючих”, а тих, хто спасається, перетворює на тих, хто гине. Нам не цікавий наш особистий духовний розвиток, якщо йому будуть суперечити наші меркантильні споживацькі інтереси.

Найгірше те, що ми навіть не помічаємо, як байдужість часто заставляє нас порушувати й інші заповіді, а зокрема першу. Людина створена таким чином, що вона постійно прагне шукати Бога. Проте це стає неможливим через вищезгаданий фактор. Людина, яка байдужа до всього навколишнього світу, а зосереджена лише на своїй персоні, не може відшукати Бога. Тому, не знайшовши справжнього свого Творця, вона починає створювати його собі сама. Як казав вже цитований Вольтер: “Якщо Бог створив людину на Свій образ і подобу, то вона віддячила Йому тим самим”. Тобто людина починає створювати собі псевдобогів, які зможуть дати їй миттєві втіхи, задовольнити її душевні потреби, але аж ніяк не духовні; вони ніколи не зроблять її по-справжньому щасливою. Такими “золотими тельцями” можуть стати, зокрема, вищезгадані досягнення технічного прогресу чи будь-що інше. Проте в такий спосіб людина, часто сама того не розуміючи, насправді не лише не наближається до Бога, а навіть віддаляється від Нього.

Таким чином, байдужість справді згубно впливає на наші стосунки з Богом і на наш особистий духовний розвиток. Більшість людей живе за принципом: “Поки не гряне грім…” Доповненням до цього можна вважати народну приказку: “Як тривога – то до Бога”. Невже, щоб подолати стіну байдужості, щоб пробудити свідомість суспільства, треба чекати знову якоїсь біди, якогось лиха? Мабуть, все-таки пора вже нарешті пробудитись, побачити, як багато Бог для нас зробив, оцінити всю красу створеного Ним світу і щиро за це все подякувати…

Автор: Микола Витівський

Попередній запис

Ще кілька думок стосовно байдужості

Не претендуючи на ґрунтовний огляд, хочу поділитися кількома думками стосовно байдужості. Найбільш яскравий приклад байдужості, який пригадується відразу ж, – ... Читати далі

Наступний запис

Знову про байдужість (закінчення)

Байдужість у стосунках з ближніми На превеликий жаль, байдужість стала також основним принципом, на якому базуються відносини майже всіх людей ... Читати далі