Римлян 4:1-8 – 4:9-12

Римлян 4:1-8 – Заповіт Бога з Авраамом

«Що ж, скажемо, знайшов Авраам, наш отець за тілом? Бо коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога. Що бо Писання говорить? Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність. А заплата виконавцеві не рахується з милости, але з обов’язку. А тому, хто не виконує, але вірує в Того, Хто виправдує нечестивого, віра його порахується в праведність. Як і Давид називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл: Блаженні, кому прощені беззаконня, і кому прикриті гріхи. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!»

Уявимо собі чотирирічну дитину, в якої на війні загинули батьки. Вона вже достатньо виросла, щоб усвідомити цю втрату і горювати, але ще недостатньо виросла, щоб уміти за себе постояти. Якоюсь мірою за нею можуть доглядати далекі родичі, але в них занадто мало можливостей і коштів, щоб залишити її в себе назовсім. Тому вони пропонують іншим людям її усиновити. І вона чекає зі змішаним почуттям страху і надії, що буде.

Одного прекрасного дня приходить лист: на пропозицію відгукнулася бездітна пара, готова прийняти її у свою сім’ю і виховувати її як сина. Дитина і сама не знає, що відчувати. З одного боку, вона страшенно рада: у неї є майбутнє, є можливість нового життя. З іншого боку, вона боїться: що це за люди? Де вони живуть і як живуть? Іншими словами, що це за сім’я, в яку її запрошують?

Саме такими питаннями природно задатися Павлу після того, що він написав у 3:21-31.

Між тим багато читачів Послання до Римлян не бачили тут нічого природного. Часто-густо 3-й розділ читався просто як доктрина про виправдання індивідуальних грішників благодаттю через віру, причому ця доктрина абстрагувалася від Божих обіцянь Ізраїлю, від Заповіту і виправдання як божественної декларації про приналежність віруючого до сім’ї Заповіту, сім’ю, в якій і через яку Бог обіцяв перемогти зло. Якщо відкинути ці речі, 4-й розділ дійсно буде несподіванкою: з чого раптом Павло заговорив про Авраама?

Пропонувалися різні відповіді. Наприклад, така: опоненти Павла орієнтувалися на розповідь про Авраама, і Павло хотів показати, що і він може послатися на Авраама. Чи так: Павло вирішив просто підкріпити сказане текстом з Писання, показавши, що його нове вчення дійсно «виконує Закон» (у тому сенсі, що воно передречене в Писанні). Чи так: Павлу знадобився приклад людини, виправданої вірою. Проте все це погано вписується в загальний контекст Павлової думки.

Насправді після 3-го (загалом і 2-го) розділів питання про Авраама абсолютно природне, як і в аналогічному місці Послання до Галатів. Адже саме Авраам був родоначальником сім’ї Заповіту, до якої віднині належать вірні. «Виправдання» – це декларація Бога про прийняття в сім’ю. Але що це за сім’я?

Це допомагає зрозуміти питання, яке відкриває цей розділ. Звучить воно дивно і часто перекладається невірно. У перекладачів зазвичай виходить, що Авраам «набув» чогось. Як часто буває, Павло починає з короткого питання: «Що ж, скажемо?» Потім знову-таки за своїм звичаєм він висуває тезу, з якою сперечатиметься: чи набули ми Авраама нашим предком за тілом? Іншими словами, чи є сім’я, в яку нас прийняли, етнічною, фізичною сім’єю Авраамовою? Чи наш зв’язок з ним якийсь іншій? Це вводить тему цілого розділу – зовсім не «Авраам як зразок виправдання», і не «доказ від Писання», і не якась інша банальність. Павло пояснює, у чому полягав задум Божій при укладенні Заповіту з Авраамом, а отже, який характер сім’ї Авраамової. Кульмінація розділу припадає на уривок у в. 17, який часто вважають другорядним: сім’я Авраамова складається не з якоїсь однієї етнічної групи, а з «багатьох народів».

Стержень цього розділу складає Павлове тлумачення на Бут. 15. У Рим 4:3 він цитує Бут. 15:6, а потім регулярно повертається і до цього вірша, і до його ширшого контексту. Бут. 15 – це розділ, в якому Бог урочисто встановлює Заповіт з Авраамом, обіцяючи йому певну незвичайну «сім’ю»; саме цьому обіцянню Авраам «повірив» тією вірою, яка залічена йому в праведність. У Книзі Буття далі йде церемонія укладення Заповіту. Це повинно нагадати нам про те, про що рідко думають сучасні читачі: для Павла, як і в юдаїзмі, «бути виправданим» у Бога – приблизно те ж саме, що і «бути членом Заповіту». По суті, Бут. 15:6 каже наступне: «Авраам повірив Богові, і це стало основою Заповіту, який був потім укладений».

Відповідно, у 4-му розділі Павло різко полемізує з уявленням про те, що християнство складає один з різновидів етнічного юдаїзму, що визначається «ділами Закону». На думку Павла, Авраам не йшов цим шляхом, інакше в нього з’явився б привід для похвальби, який (згідно з Книгою Буття) у нього був відсутній. Авраам лише повірив Богові, Який виправдовує нечестивих. Всупереч тлумаченням деяких юдейських Павлових сучасників Авраам не мав якогось попереднього знання прийдешнього Закону. Книга Буття не каже: «Авраам дотримував діла Закону, а тому Бог встановив з ним Заповіт». Будь це так, вийшло б, що вічна ознака справжньої сім’ї Авраамової – виконання «діл» (як і хотів думати багато хто з пізніших рабинів).

Павло йде від подібних висновків. Це складає його думку у в. 4 і 5. Він прибігає до наступного образу: людина виконує певну роботу, і за це їй належить плата. Апостол протиставляє їй людину, яка не робить, а просто довіряє. Думаю, що тут Павло просто розвиває метафору «діл» (нова ідея, яка, можливо, саме в цей момент Павлу і спала на думку). Метафора не цілком ефективна, бо в другій частині Павло пише про віруючого «в Того, Хто виправдує нечестивого»: він вже забув про «роботу» і «нероботу» і повернувся до прямого опису того, що Авраам зробив.

Але що Павло має на увазі, коли каже, що Авраам повірив Богові так само? Що він має на увазі, коли каже про виправдання Богом нечестивців? Можливо, Павло виходить з уявлення/передання, що до свого покликання Авраам був типовим язичником, у звичайному значенні слова «нечестивим», що гадки не має про те, хто є Бог і що означає йти за Ним і виконувати Його волю. Проте Бог призвав його в Заповіт – Заповіт, призначений розв’язати проблему нечестя і людської деградації, розкладання і нечестя (Рим. 1:18-32). Іншими словами, Авраам починав з того ж, що і всі ми, усі язичники-неюдеї. Саме в цьому стані він знаходився, коли Бог зустрів його. Бог не залишив його таким, не сказав, що такий стан Авраамів Його влаштовує: первинна довіра Авраама божественному обіцянню була лише початком процесу випробування і преображення. Про це Павло скаже трохи далі. Але головна його думка полягає в тому, що язичники (неюдеї) входять у Заповіт вірою саме так, як до нього увійшов сам Авраам. Згодом Павло повертатиметься до цієї думки і розглядатиме її під різними кутами.

Павло викликає і другого свідка – царя Давида, автора, як мінімум, декількох псалмів. У Псалмі 32 (процитованому в 4:7-8) говориться про блаженство народу, якому не поставлені його гріхи. Це, так би мовити, негативна сторона монети. Заповіт був встановлений з тим, щоб розв’язати проблему гріха. У розумінні Павла, належати Заповіту означає бути людиною, чиї гріхи загладжені так, як описано в Рим. 3:24-26. Прощення гріхів – саме те, заради чого Бог і призвав Авраама. У християнстві, як його бачить Павло, виключно важливо, що гріхи прощаються, покриваються, не ставляться людині. Давид радів цьому за тисячу років до Голгофи, і пасхальне Воскресіння зміцнило цю радість навіки. Наскільки сильніше ми повинні радіти цій милості в наші дні!

Римлян 4:9-12 – Авраам – батько необрізаних і обрізаних

«Чи ж це блаженство з обрізання чи з необрізання? Бо говоримо, що віра залічена Авраамові в праведність. Як же залічена? Як був в обрізанні, чи в необрізанні? Не в обрізанні, але в необрізанні! І прийняв він ознаку обрізання, печать праведности через віру, що її в необрізанні мав, щоб йому бути отцем усіх віруючих, хоч були необрізані, щоб і їм залічено праведність, і отцем обрізаних, не тільки тих, хто з обрізання, але й тих, хто ходить по слідах віри, що її в необрізанні мав наш отець Авраам.»

Один з найурочистіших моментів на вінчанні – це коли жених і наречена обмінюються обручками. Скільки пар я повінчав! І сам гордо був присутнім при вінчанні двох моїх дітей. Таке не забувається. Обручка оголошує його власникові, і всім іншим людям, що виникли нові стосунки. Виник новий заповіт. (Шлюб – це дійсно «заповіт», договір між двома сторонами. Недаремно старозавітні пророки уподібнювали союз ГОСПОДА з Ізраїлем стосункам чоловіка і дружини.) Обручка – знак і печатка заповіту. Вона свідчить про вічну і нескінченну любов. Що стосується особисто мене, то я вже багато років не можу зняти обручку зі свого пальця – знамення, я вважаю, непорушних уз між моєю дружиною і мною.

Так було при Заповіті Бога з Авраамом. Бог вручив йому знак, – знак обрізання. Незабаром після встановлення Заповіту ми читаємо, як Бог повелів Аврааму зробити обрізання собі і синові, який народиться в нього від Аґарі (Бут. 17). Ключовий вірш (Бут. 17:11) оголошує, що обрізання повинне стати «знаком Заповіту» Бога з Авраамом. Тому, коли Павло посилає нас до цього уривка і каже, що обрізання є ознака і «печать праведности через віру», він має на увазі, що ця правота, ця «праведність» загалом рівнозначна участі в Заповіті.

Основна думка Рим. 4:9-12 досить прозора. Павло знову і знову повертається до проблеми обрізання і необрізання, але зараз він востаннє згадує про неї. Як відомо, ця проблема встала ребром в Галатії: юдеохристияни намагалися переконати новонавернених язичників, що для повноправної приналежності до сім’ї Авраамової їм слід зробити обрізання, – Павло ж був переконаним супротивником такого підходу. Тут він повторює деякі аргументи зі свого Послання до Галатів, але цей конкретний аргумент у нього ще не зустрічався: просто кажучи, він відмічає, що Бут. 17 слідує за Бут. 15, – коли Бог встановив Заповіт, поставивши віру Авраама в праведність, Авраам був ще необрізаним (і довго залишався необрізаним). Павло робить висновок: обрізання не є обов’язковою умовою приналежності до сім’ї Авраамової. Інакше сам Авраам спочатку не задовольняв би критеріям.

Це підводить Павла до першої з двох важливих відповідей на питання, поставлене в 4:1. В яку сім’ю ми потрапляємо? Чи набули ми Авраама нашим предком у фізичному сенсі? (Іншими словами, чи повинні новонавернені язичники робити обрізання і вважати себе частиною етнічного Ізраїлю?) Павло упевнено відповідає: «Ні». Авраам – батько усіх, хто вірить, у тому числі і необрізаних. Вони також належать до Заповіту – на підставі своєї віри (в. 11). У той же час Павло поспішає зробити обмовку у в. 12: йому не хотілося б, щоб хтось подумав (тим більше в Римській церкві, де подібні настрої були вибухонебезпечні), ніби належати до сім’ї Авраамової віднині можуть тільки язичники. Анітрохи: Авраам – батько також і обрізаних. Проте Павло додає суттєве і дискусійне пояснення: Авраам – батько таких обрізаних, які не лише обрізані, але ще і йдуть стопами Авраамової віри (віри, яку той мав ще до обрізання).

Багатьом читачам не до душі цей висновок, але він дійсно напрошується. Павло переосмислив поняття Авраамової сім’ї. По-перше, Павло розширив це поняття: віднині сім’я включає не лише юдеїв, але і язичників (а саме, язичників, які повірили благовістю). По-друге, він звузив його: юдеї вже не вважаються членами сім’ї за визначенням. У сім’ї будуть раді усім, зокрема юдеям (на кшталт самого Павла), і далі в листі Павло особливо це підкреслить. Проте віднині навіть юдеї повинні носити новий відмітний знак – християнську віру.

Павло не міг не усвідомлювати те, що багато хто з ним не погодиться. (І в наші дні невдоволення його аргументацією спалахнуло з новою силою.) Ми ясно усвідомили, якими небезпеками багаті вчення, в яких міститься хоч би віддалений натяк на антиюдаїзм, не кажучи вже про антисемітизм. Та все ж у Павла немає ні антиюдаїзму, ні антисемітизму. У багатьох відношеннях Павло стоїть в одному ряду з іншими юдейськими вождями III століття до Р. Х. – II століття Р. Х. У ту пору широко поширилася ідея, що Бог дає нову ідентичність Ізраїлю, по-новому обкреслює його межі, а також оновлює Заповіт, причому в цьому новому улаштуванні багато що може змінитися. Це глибоко юдейський підхід, і Павло його розділяє. Згодом він різко відкине звинувачення, що він відкидає побратимів-юдеїв. Та все ж його позиція ясна: саме віра визначає, належить людина до сім’ї Авраамової чи ні. Причому під «вірою» Павло розуміє віру, про яку детальніше поговорить наприкінці розділу: віра, осереддям якої є Ісус і воскресіння Ісуса як великий акт оновлення Заповіту. Детальніше про ці проблеми буде сказано в розділах 9-11.

Нинішня церква, як і у всі часи, повинна широко відкривати свої двері для людей будь-якої національності, будь-якого географічного регіону, будь-якого морального (чи аморального) минулого. Але вона також повинна стежити, щоб чітко дотримувалася головна особливість приналежності до цієї багатоетнічної сім’ї: віра в те, що Ісус є Господь і що Бог воскресив Його з мертвих. Дотримувати цю рівновагу і дотримувати її в Дусі – одне з головних завдань, що стоять перед християнами в XXI столітті.

Попередній запис

Римлян 3:25-26 – 3:27-31

Римлян 3:25-26 – Смерть Ісуса виявляє справедливість Божу «Що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 4:13-17 – 4:18-25

Римлян 4:13-17 – Авраам – батько усіх вірних «Бо обітницю Авраамові чи його насінню, що бути йому спадкоємцем світу, дано ... Читати далі