Незважаючи на всі ці чудеса, Іллі непросто було жити серед своїх одноплемінників – точніше кажучи, більшу частину часу йому доводилося ховатися від них або йти на відкрите протиборство. Адже це він викрив Ахава, коли той відібрав виноградник у простого селянина на ім’я Навуфей – для цього його довелося неправдиво обвинуватити й стратити. Ілля передбачив його смерть. Він постійно викривав Ахава і його дружину Ієзавель, так що не раз йому загрожувала загибель від царського подружжя, і йому доводилося тікати від них у пустелі й гори.
Одного разу цар послав за ним загін у п’ятдесят воїнів – з його погляду заарештувати пророка міг тільки взвод спецназу. Але якщо вже мова зайшла про демонстрацію сили, треба було показати, на чиїй стороні теперішня Сила. Командир загону звернувся до пророка з такими словами: “Чоловіче Божий! цар говорить: зійди” (4 Царств 1:9) – у той момент Ілля сидів на верхівці гори. Відповідь пророка була проста: «Якщо я чоловік Божий, то нехай зійде вогонь з неба і попалить тебе і твій п’ятидесяток» (4 Царств 1:10). Так воно й сталося. Потім історія повторилася з другим загоном. І тільки на третій раз посланий царем командир знайшов правильні слова: “Чоловіче Божий! нехай не буде знехтувана душа моя і душі рабів твоїх – цих п’ятдесятьох – перед очима твоїми” (4 Царств 1:13). І тоді Ангел звелів Іллі піти з ним до царя – тільки для того, щоб сповістити йому про прийдешню смерть: “Так говорить Господь: за те, що ти посилав послів запитувати Веельзевула, божество аккаронське, ніби в Ізраїлі немає Бога, щоб запитувати про слово Його, – з постелі, на яку ти ліг, не встанеш з неї, але помреш” (4 Царств 1:16).
Втім, царям Ілля не тільки загрожував – ми вже бачили, як він вимолював у Господа дощ у посуху, а іншим разом він передвіщав царям перемогу над іноплемінниками. Адже він боровся зовсім не з царською владою й не з окремими особистостями, а з пороками й гріхами богообраного народу, з його постійними відхиленнями в язичництво, починаючи саме з царя. Для Іллі все вирішувалося тут і зараз, і другої спроби зробити правильний вибір він нікому не пропонував.
Одного разу він проходив повз чоловіка, який орав на своїй ділянці поля. Ілля, не кажучи ні слова, кинув на нього свій плащ – і це означало, що він бере його в учні. Пророцтво ввірвалося прямо в повсякденність, і орач заколов своїх волів і приніс їх у жертву – а сам пішов за Іллею. Його звали Єлисей, і йому належало стати учнем і спадкоємцем Іллі.
Як проходило це навчання, ми точно не знаємо. Біблія неодноразово згадує «синів пророчих» – свого роду підмайстрів при пророках. Пізніше, говорячи про учнів Єлисея, оповідач розповість нам про цілу пророчу школу, настільки багатолюдну, що в якийсь момент її учням стало тісно в їхньому старому «гуртожитку», і довелося їм зайнятися будуванням нових приміщень. Але в самого Єлисея, вочевидь, усе було куди менш формально: він просто мандрував зі своїм учителем, переймаючи його досвід і, головне, його палку віру та безмежну довіру Господу – адже саме цьому пророк і повинен був навчити всіх ізраїльтян.
Єлисей став учнем і продовжувачем справ Іллі. Це був, по суті, перший приклад такого наступництва серед пророків: дотепер кожен із них був сам по собі. Але ж пророче служіння, як і обранство патріархів, теж розкривалося в історії: кожне нове покоління, кожна нова особистість розкривали якісь нові грані Божественного одкровення, продовжуючи історію того ж самого Завіту.
Час минав, і тепер уже й сам Ілля, і його оточення (насамперед, його учень і продовжувач Єлисей) усвідомлювали, що його земне життя добігає кінця. Але сам цей кінець був дуже не схожий на смерть інших людей. От як описує його Біблія: “Коли вони перейшли, Ілля сказав Єлисеєві: проси, що зробити тобі, раніше, ніж я буду взятий від тебе. І сказав Єлисей: дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно. І сказав він: важкого ти просиш. Якщо побачиш, як я буду взятий від тебе, то буде тобі так, а якщо не побачиш, не буде” (4 Царств 2:9,10). І сталося, як вони все йшли та говорили, аж от з’явився огняний віз та огняні коні, і розлучили їх один від одного. І вознісся Ілля у вихрі на небо… А Єлисей це бачив, і він закричав: “Батьку мій, батьку мій, колісниця Ізраїля і кіннота його! І не бачив його більше“… (4 Царств 2:12)
Саме ця історія давала нашим предкам привід думати, що пророк Ілля роз’їжджає під час грози небом вогняною колісницею, випускаючи громи та блискавки. Але насправді все куди цікавіше. Остання з книг малих пророків, книга Малахії, закінчується загадковою Божою обіцянкою: “Ось, Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серця батьків до дітей і серця дітей до батьків їхніх, щоб Я, прийшовши, не вразив землю прокляттям” (Малахії 4:5,6).
Коли пізніше в Палестині вийшов на проповідь Іоанн Хреститель, люди так і зрозуміли: до них прийшов чоловік “з духом і силою Іллі” (Луки 1:17). Чи значить це, що більше він уже не прийде? Або, навпаки, перед кінцем світу слід чекати пришестя цього пророка, який не вмирав? Ніхто не знає точно. Його таємнича фігура так і залишається на межі Старого та Нового Завітів, адже недаремно в цьому пророцтві говориться, що він з’єднає серця батьків і дітей.
Напевно, у всій історії Ізраїлю не було настільки грізного, вогненного й блискавичного (у буквальному значенні слова) пророка, як Ілля. Але оповідання про нього містить один дивний епізод, який ясно показує нам: сила та міць тут – не головне.
Одного разу, ховаючись від Ахава, Ілля звернувся до Бога з проханням – він захотів побачити Його. Дуже сміливе прохання для людини того часу, коли люди твердо знали: неможливо людині побачити Бога й залишитися в живих. Але в той момент, коли майже весь Ізраїль спокусився в ідолопоклонство, коли цар шукав смерті пророка – Іллі так потрібно було переконатися в реальності Бога, через Якого йому доводилося стільки зазнати! І Господь відповів йому: “Вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь” (3 Царств 19:11,12).
Так і християни після грізних та страшних сторінок Старого Завіту звертаються до тихої і непримітної історії про Дитину, Котра лежить у вифлеємському хліву, і вірять, що не у вогні й бурі, а саме там, “у віянні тихого вітру”, зійшов на нашу землю Господь. Але, можливо, щоб Його почути й відчути, людям справді потрібно було спочатку пережити громи й блискавки, які зводив з неба Ілля?
