Дії 28:11-22 – Нарешті в Римі
«А по трьох місяцях ми відпливли на олександрійському кораблі, що мав знака братів Діоскурів, і що на острові він перезимував. І, як ми допливли в Сіракузи, пробули там три дні. А звідти, пливучи понад берегом, прибули ми до Реґії, а що вітер південний повіяв за день, то другого дня прибули в Путеолі, де знайшли ми братів, вони ж нас ублагали сім день позостатися в них. І ось так прибули ми до Риму. А звідти брати, прочувши про нас, назустріч нам вийшли аж до Аппіфору та до Тритаверни. Побачивши їх, Павло дякував Богові та посмілішав.
А коли прибули ми до Риму, Павлові дозволено жити осібно, ураз із вояком, що його сторожив. І сталось, по трьох днях Павло скликав знатніших з юдеїв. Як зійшлися ж вони, він промовив до них: Мужі-браття! Не вчинив я нічого проти люду чи звичаїв отцівських, та проте мене видано з Єрусалиму ув’язненого в руки римлян. Вони мене вислухали та й хотіли пустити, бож провини смертельної ні однієї в мені не було. Та юдеї противилися, тому змушений був я відкликатися на суд кесарів, але не для того, щоб народ свій у чомусь оскаржити. Тож із цієї причини покликав я вас, щоб побачити й порозмовляти, бо то за надію Ізраїлеву я обкутий цими кайданами… А вони відказали йому: Не одержали ми ні листів із Юдеї про тебе, ані жоден із братів не прийшов, і не звістив, і не казав чого злого про тебе. Але прагнемо ми, щоб почути від тебе, яку думку ти маєш, бо відомо про секту цю нам, що їй скрізь спротивляються.»
Подорож була довгою. У цій книзі, однієї з трьох щонайдовших книг Нового Заповіту (Матвія, Луки і Дії приблизно однакової довжини), побачивши Путеол, Аппіфору і Тритаверни коментатор бачить, що наближається і кінець його оповіданню. Взагалі будь-хто, хто уважно стежив за оповіданням Луки, – а дуже корисно було б не лише читати Дії уривками по 10-20 віршів у день, але і якось прочитати їх на єдиному диханні – міг до цього моменту втомитися і з радістю побачити фінал.
Між тим для Павла все тільки починається. Адже пережиті ним пригоди були лише підготовкою до того моменту, як він з’явиться перед кесарем. Перед нами проходять останні деталі подорожі і місцевий колорит: рейс Мальта – Сіракузи, Сіракузи – Реґія; корабель же називався «Діоскури» (це небесні близнюки і співвідносилися із зодіакальним знаком Близнюків; їх часто зображували на носі судна). Усе це показує, що до подорожі як подорожі Лука не втратив інтересу, нехай навіть ми (і, напевно, Павло) з нетерпінням чекаємо прибуття. Але всі ми хочемо знати: що буде далі?
Лука не квапиться. Між тим подорожніх підстерігає приємна несподіванка: у Римі вже є християни (само по собі це зрозуміло: Павло писав до них два з гаком роки тому), вони дізнаються про прибуття Павла і виходять до нього назустріч, зустрічаючи як якусь імператорську особу. Ще на шляху попадаються інші вірні, у портовому місті Путеолі. (Головною гаванню Риму була Остія, але мандрівники часто сходили на берег у Путеолах, а решту, 200 кілометрів, ішли по сухому: Остія не могла прийняти всі кораблі.) Цікаво, що їм вдалося зупинитися в Путеолах на цілий тиждень. Ми не знаємо, що думали сотник і інші в’язні про притулок у місцевих християн, але до цього моменту вони вже зрозуміли, що мають справу з украй незвичайним арештантом: багато що з того, що сталося, було сном або дійсністю? І далі, коли вони наближаються до Риму, римські вірні зустрічають апостола двома містами на південь. Для Павла це, звичайно, справжній знак милості і благословення Божого: вони прочитали його листа, вони його чекають, вони йому раді.
У Римі йому вдається зняти житло. При ньому весь час знаходиться солдат, і з його зустрічі з місцевим єврейським начальством ми дізнаємося, що йому доводиться носити кайдани (в. 20). Проте певну міру свободи він має.
Але тут йде пасаж, який спочатку здається інтерлюдією, а на ділі виявляється головною завершальною сценою в книзі. Павло запрошує до себе єврейських вождів – у Римі жило безліч євреїв, знаходилися десятки синагог для євреїв з різних частин імперії (пор. «етнічні» церкви Лондона чи Нью-Йорка). Навіщо? Що відбувається? Він хоче за всяку ціну уникнути подальших хвилювань. І не тому, що любить спокійне життя чи боїться: він весь час потрапляє в колотнечі, йому доводилося зазнавати гнів натовпу; він не здригнувся в морі і перед змією; він сміливо йде на суд перед Нероном. Ні: він так робить заради благовістя. Які б висновки ми не зробили з вигнання Клавдієм римських євреїв, які хвилювалися «Хрестом» (див. Дії 18:2), до цього моменту репресії закінчені: євреї вже п’ять або шість років як повернулися в столицю. Швидше за все, Павло потрапив у Рим у 60 році. Нерон став імператором (і скасував указ Клавдія) у 54 році. Було надзвичайно важливо, щоб все не почалося наново. Нерон, хоча і подавав певні надії на початку царювання, вже здавався непередбачуваним. То він грає на кіфарі, то співає в театрі, то вештається з військами, то влаштовує дикі оргії. Хто знає, чого від нього чекати?
Павло відразу починає пояснення. Не має сенсу уникати єврейського керівництва: хтось приїде в Рим, випередить його, висловить свою версію того, що сталося першим (чи вже висловив?) – і події можуть прийняти украй небажаний стан. Втім, тут можуть згадати французький вираз «qui s’excuse s’accuse» («хто виправдовується, той звинувачує себе»): самому запросити людей і висловлюватися в дусі «майте на увазі, що проти мене кажуть наступне» – чи не означає напрошуватися на неприємності? Адже багато хто може подумати: такі звинувачення існують, має сенс до них прислухатися і не вірити Павлу на слово. Проте в Павла немає іншого виходу, адже він не в курсі місцевої ситуації: чи знають римські євреї про його діяльність і висунених проти нього формальних і неформальних звинуваченнях? Які чутки до них дійшли? Тому він продовжує лінію, узяту ще в 11-му розділі свого Послання до Римлян: він також юдей і, хоча вірить у месіанство Ісуса, ні в чому не схибив проти свого народу (в. 19).
Взагалі ситуація має багато підводних каменів. Скажімо, Єрусалиму погрожує суд римлян (це очевидно) і суд Божий (менш очевидно, але про це попереджав Ісус). Деякі християни, особливо деякі з колишніх язичників, почувши проповідь Павла, але не до кінця її зрозумівши, могли подумати: «От і чудово. Заслужено!» Проте Павло не хоче, щоб хтось міркував у подібному сенсі. Останнім часом ряд тлумачів висловлювали ідею, що в Луки антиюдейські забобони. Але це чисто поверхневе сприйняття богословських і політичних аспектів ситуації, в якій опинився Павло і про яку пише Лука. Адже ми знаємо, що до загибелі Єрусалиму залишалося ще десять років, але біда могла статися і раніше. Напруга висіла в повітрі. І якби в єврейській общині промайнуло, що християни провокують римлян, наслідки були б жахливі.
Тому Павло так наполягає перед єврейським керівництвом у Римі на тому, що він вже говорив єрусалимському натовпу, синедріону, Феліксу, Агріппі та іншим: зв’язаний він за надію Ізраїлеву, саме через неї йому доводиться йти на суд кесарів. Як ми вже бачили, Павло пережив багато труднощів через побратимів-юдеїв. Але вони як і раніше його побратими, і вони разом протистоять темній громаді язичницького світу. І для них важливо не сваритися. І вже звичайно, Павло не хоче, щоб, коли він потрапить на суд кесарів, вони висунули проти нього нові звинувачення.
На щастя для Павла, єврейські вожді нічого достеменно не знають і особливого інтересу не виявляють. З Юдеї звісток про Павла не надходило. Ніхто їх спеціально проти апостола не налаштовував. Проте про християнство вони чули (лише чули? Якщо Светоній правий, десятьма або більше роками раніше вони були вигнані з Риму через хвилювання з цього приводу!) і чули, в основному, погане: що у всіх християнство не в честі. Тут, почувши подібні розмови від дуже освіченого єврея, який до того ж виявився християнином, що очікує імператорського суду, вони стикаються з можливістю, яку не хочуть упускати. Тому вони напрошуються на новий візит.
Напевно, Луці дуже хотілося б закінчити своє оповідання примиренням. Як у притчі про блудного сина (Лк. 15): старший і молодший брат миряться між собою. Проте цього немає, а розповідь підходить до свого кінця. Можливо, тут є виклик і натяк для читача: як ви збираєтеся вчинити в цій ситуації?
Дії 28:23-31 – Наприкінці – початок
«А коли вони визначили йому день, то дуже багато прийшло їх до нього в господу. А він їм від ранку до вечора розповідав, та про Божеє Царство свідоцтва давав, і переконував їх про Ісуса Законом Мойсея й Пророками. І одні вірили в те, про що він говорив, а інші не вірили. Вони між собою незгідні були й повиходили, як промовив Павло одне слово, що добре прорік Дух Святий отцям нашим через пророка Ісаю, промовляючи: Піди до народу цього та й скажи: Ви вухом почуєте, та розуміти не будете, дивитися будете оком, але не побачите! Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують на вуха вони, і зажмурили очі свої, щоб якось не побачити очима, і не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив! Тож нехай для вас буде відоме, що послано Боже спасіння оце до поган, і почують вони! Як промовив він це, розійшлися юдеї, велику суперечку провадивши поміж собою. І цілих два роки Павло пробув у найнятім домі своїм, і приймав усіх, хто приходив до нього, і проповідував він Боже Царство, та з відвагою повною беззаборонно навчав про Господа Ісуса Христа!»
Коли я був студентом, я грав на тромбоні. Грав погано і нічого серйозного: невеликі домашні оркестри випадково. Такі дружні концерти влаштовувалися часто, а тромбоністів серед студентів було мало, тому на нас був великий попит. У цілому, енергією і ентузіазмом ми компенсували те, чого нам бракувало в злагодженості (не кажучи вже про уміння).
На одному з таких концертів, які організовував мій друг з оксфордського коледжу Магдалини, я полюбив симфонії чеського композитора Антонина Дворжака. Я прийняв до серця його Дев’яту симфонію («З Нового Світу», 1893). Та і хто міг її не любити? Як вступає англійський ріжок у другій частині. У той час цю мелодію ще не розтаскали по телевізійних рекламах. Навіть зараз, коли я чую запис, перед моїми очима встає літній вечір у старій кам’яній капелі, сильні і величаві звуки, почуття причетності до Центральної Європи з її благородними культурними традиціями (яка наприкінці 1960-х років ще знаходилося під важким радянським володарюванням).
Повертаючись згодом до Дев’ятої симфонії, я думав, що, хоча загалом вона не особливо свіжа і оригінальна, за зовні простим фасадом у ній є речі, до яких варто прислухатися. І тут мені спадають на думку два моменти у зв’язку з фінальною сценою Дій, одній з найдивовижніших кінцівок у біблійних книгах (Євангеліє від Марка не береться до уваги, бо там кінцівка майже напевно втрачена).
По-перше, усюди в цій симфонії з’єднуються дві культури, і між ними стоїть знак питання. Настрій – це настрій Америки, звуки – Центральної Європи. Чи знаходимося ми в Новому Світі? Чи ми на старому ґрунті? Чи потрохи того і другого? Там печаль і надія, енергія і задумливість.
Цей настрій я бачу наприкінці Дій. Павло прибув до воріт «останнього краю землі» (пор. програму в 1:8). Без сумніву, Лука саме так розуміє його появу в Римі: завдання, поставлене Господом перед молодою церквою, вирішене. Проте тут знаходяться його співвітчизники по плоті, які щосили намагаються співати гімн Богові Ізраїлевому в землі чужій. Для них знайомі гоніння і небезпеки, далеко не завжди ними самими спровоковані (навіть зазвичай не ними). Для них знайомі упередження і підозра. Вони пристрасно бажають, щоб нарешті відбулося правосуддя Боже, щоб Закон Божий виконався раз і назавжди. Чи можуть вони бути як вдома в цьому «Новому Світі»?
Павло знає відповідь, але вони (чи в усякому разі деякі з них) не можуть її почути. Цілий день, з ранку до вечора, він детально тлумачить Біблію (з цими експозиціями ми знайомі ще з промови Петра в Діях 2 і Павла – в Діях 13, не кажучи вже про дрібніші уривки). Він показує, як Псалми і Пророки, Мойсей і Авраам розповідають одну цілісну розповідь, що вказує на Месію, причому Месію, якому треба постраждати і воскреснути з мертвих, який стане Володарем усіх народів у виконання обіцянь Аврааму, і в чиїй особі Павло побачив славу Бога Живого. І ще один мотив, нечастий у Діях, але важливий для Луки в цілому: прийдешнє Царство Боже. Про нього було сказано в 1-му розділі Дій і під кінець ця тема повертається. Саме про це Павло говорив своїм побратимам-юдеям (в. 23), саме це сповіщав «з відвагою повною беззаборонно» (в. 31). Врешті-решт, у цьому увесь сенс: Бог Ізраїлів, Бог-Творець, Бог Авраамів, затребував в Ісусові Свій престол як Володар світу – Володар, по відношенню до якого кесар лише низькопробна пародія. В юдаїзмі I століття «Царство Боже» завжди було концепцією ще і політичною (мабуть, навіть революційною). Можливо, дехто із слухачів Павла подумав те, що століття потому відкрито сказав один рабин: краще вчитися і дотримувати Закон приватно, ніж виявитися замішаним у розмови про Царство – інакше клопоту не оберешся. У клопоті в Павла дійсно браку не було, але він не шукав легкого життя. Якщо ти дійсно віриш, що Ісус воскрес, вознісся і прославлений, у тебе немає вибору. Ісус не віддалене божество, до якого треба бігти. Якщо Він Месія, то Він справжній Цар світу.
Але навіть те, що Павла не чують, – частина біблійної розповіді (див. Дії 13:26-43). Уривок з Ісаї 6:9-10 цитується не лише тут, але і у всіх канонічних євангелістів, та і в самого апостола в Посланні до Римлян. Таємничим чином божественний задум про спасіння світу включав покликання народу, через якого звістка і план спасіння повинні були досягти усього людства. Проте цей народ сам складався з людей грішних (природно), які не могли не спотворити свою високу місію, уявивши її егоцентрично. Але насправді в Бога немає улюбленців. Як же бути? У 11-му розділі Послання до Римлян Павло пояснює, що, хоча уривки ніби Іс. 6 відбивають сумний стан, в якому знаходяться більшість нащадків Авраама по плоті, це не останнє слово. І саме Павлова проповідь до язичників дасть можливість як мінімум деяким язичникам стрепенутися і увірувати (Рим. 11:11-32). Так, язичники почують звістку про спасіння (в. 28), але Павло вже сказав римській церкві, що це буде засобом «входження» Ізраїлю. Світло для язичників має також бути світлом народу Ізраїлевого.
Як я вже сказав, у Дев’ятій симфонії є дві речі, на які я дивлюся інакше у зв’язку з кінцівкою Дій. Одну з них я вже назвав. Друга полягає в останніх акордах. Її фінал – урочисті тріумфуючі звуки, після яких зал вибухає оплесками. Грають струнні і дерев’яні духові інструменти. Вони звуть кудись удалину, за горизонт, не лише відповідаючи на питання, але і ставлячи їх. І – тиша, як би питання для слухача: що буде далі? І Лука робить точно те ж саме в останніх двох віршах.
Усі ми згораємо від бажання дізнатися, що сталося потім. Але Лука не повідомляє. Стосовно цього існують два (точніше, два з половиною) основні пояснення.
Половинку складає наступна версія: Лука жив набагато пізніше, а тому був не в курсі. Але це абсолютно неправдоподібно: він стільки усього знав про Павла! (Чи, згідно теорії скептиків, не знав, але вигадував.) Він часто говорив про Павлову смерть. Він знову і знову нагадував про майбутній суд перед кесарем. Ясно, що якби Лука жив набагато пізніше, то або він точно знав би подальші події, або щось нафантазував би. Отже, ця гіпотеза відкидається.
Перше можливе пояснення: Лука знав, але свідомо не сказав. Наприклад, незважаючи на довгу чергу попередніх виправдань Павла, далі сталося найгірше. Можливо, Лука при цьому не захотів згадувати про смерть апостола, щоб не створилася паралель з Ісусовою смертю. Другий варіант: Нерон виправдав Павла, але Лука за якихось своїх причин не побажав закінчувати на цьому книгу. Врешті-решт, він ретельно збудував свій твір так, щоб кульмінацією була не остаточна доля Павла, а корабельна аварія (і саме в розповіді про корабельну аварію неодноразово згадується про «спасіння»!).
Друге можливе пояснення відкидається багатьма ученими на тій основі, що Дії написані як мінімум через двадцять років після цих подій. Але при всіх серйозних аргументах це далеко не факт. І чим більше я роздумую над Діями, тим більш переконливою, більш відповідною тексту, мені здається саме друга версія. Не треба думати, що Лука каже: «Дивіться, римські чиновники поводяться порядно, а євреї постійно влаштовують скандали, тому давайте краще мати справу з римлянами, а не з євреями». Ця гіпотеза розроблялася неодноразово, але вона не працює. На мій погляд, набагато вірогідніше, що Лука ретельно і продумано писав свою книгу, сподіваючись, що вона згодиться, коли Павло з’явиться перед кесарем. Іншими словами, ключовий момент історії мав місце відразу після кінця книги. Пам’ятаю забавний випадок в університеті: один колега, посміхаючись, показав за обідньою перервою екзаменаційну роботу студента. На ній була намальована надзвичайно складна діаграма, над якою студент явно провів багато годин. Але от біда: змалювавши усього аркуша, людина дійшла висновку, що ключова точка знаходиться за межами сторінки. (І відзначив на полях: «Усе вказує в цю сторону»!) Але Лука, звичайно, не невдалий студент. Просто подія, яка нас так цікавить, ще не сталася.
Гіпотеза стара і пов’язана з багатьма проблемами, але має цілий ряд достоїнств. Одне з них – тема виправдання, яка регулярно повторювалася, починаючи з 13-го розділу, причому історія Павла була викладена як мінімум тричі. Знову і знову римські чиновники, спочатку налаштовані проти апостола, згодом пом’якшують своє ставлення: виявляється, він чесний римський громадянин, який нічого злого не скоїв, і його треба рятувати від вбивства і зловмисників. Значить, у затихаючих фінальних акордах цієї симфонії чується майбутній суд, суд, який вже передбачається в сьогоденні. Лука немов пише про виправдання вірою (остаточному суді Божому над всім світом і людством, при якому вердикт «невинний» заздалегідь вимовляється для всіх вірних, євреїв і язичників), але не в особистому і богословському сенсі, а в політичному. Імператор одного разу ухвалить свій вирок: для цього Павло і прибув у Рим, для цього Бог зберігав і направляв його в усіх негараздах і тяготах шляху. Проте вердикт кесарів можна заздалегідь почути в кожному вироку, який виносили римські чиновники, а також у таких подіях, як порятунок з моря, від змії і зловісного абстрактного «Правосуддя». Саме це я чую в тиші кінцівки, коли замовкають останні звуки. Можливо, три роки, які Павло жив у нанятому ним житлі, – буквально напрошується питання: «але що було потім?» – відповідають двом рокам у Кесарії, коли автор міг, зібравши матеріал, написати попередню книгу.
Втім, Лука не хотів би, щоб наші роздуми закінчилися на цьому. Точні обставини подальшого життя Павла ми не знаємо, але справжній і головний герой книги не він, а Ісус, Який на самому початку сів на престол як Володар світу, а нині сповіщається «з відвагою повною беззаборонно». Тут Лука знову величає Ісуса повним «паулінистським» титулом: «Господь Ісус Месія». Цар Юдейський, Господь Світу: Ісус з Назарету, Який продовжує робити і учити, продовжує сповіщати Царство Боже, що приходить на землю, як воно є на небесах. Ісус з Назарету, Месія і Господь: через Його служителів, їх мандрів і випробувань, їх страждань і корабельної аварії, прямуючи в майбутнє, за межі Риму і I століття, за межі тимчасових і географічних рубежів, йде благовістя. Його чують чоловіки і жінки, правителі і діти, ремісники і філософи, здорові люди та інваліди. Багатьох таких людей Лука показав нам у драмі, в якій сполучені література і богослов’я і до якої покликані належати ми самі. Ця подорож є наша подорож. Ці суди і виправдання – наші суди і виправдання. Присутність Ісуса – присутність Ісуса і з нами. Відповідно, і ми стаємо героями розповіді. Оповідання Луки і подорож Павла підійшли до свого кінця, але в цьому кінці – наш початок.
