Перш, ніж розпочати розмову про останнього героя, точніше героїню нашої розповіді – жінку-самарянку, варто поговорити про Самарію та її жителів.
За часів земного життя Спасителя територія Самарії знаходилася між Галилею на півночі Ізраїлю та Іудею на півдні. Зазвичай побожні Галилеяни, подорожуючи до Єрусалиму, оминали пряму дорогу через Самарію, обираючи вдвічі довшу східним берегом Йордану, бо вони уникали будь-яких контактів із самарянами. І на то були причини.
Загалом самаряни вважали себе нащадками жителів Ізраїльського царства, точніше коліна Йосифового, що утворило коліна Єфрема і Манасії. Назва народу й позначення всієї території – Самарія – походить від назви останньої столиці Ізраїльського царства, заснованої царем Омрі і зруйнованої Ассирією.
Ізраїльське царство виникло внаслідок розділення на два царства єдиної єврейської держави, що сталося після смерті царя Соломона (див. 3Цар. 11:26-39 та 3Цар. 12:1-24). Північні 10 племен народу Божого були колективно названі Ізраїлем та мали столицю в місті Самарія (3Цар. 16:24). Південні коліна Іуди і Веніаміна стали називатися Іудею. Свою столицю юдеї мали в Єрусалимі. Відстань між Єрусалимом і Самарією сягала приблизно 50 кілометрів.
Падіння Ізраїлю
Усі без винятку царі Ізраїлю відзначалися невірою і непослухом Богові. Вони заохочували язичницькі релігії та жили гріховно. Після неодноразових пророчих попереджень про біди – за відсутності покаяння – північне царство Ізраїлю було захоплене ассирійцями біля 722 року до Р.Х. Більшість населення, з тих, хто вижив після війни, були вивезені на чужину й перемішалися з місцевим населенням (4Цар. 17:5-6; 4Цар. 17:22-41). З того часу їх називають “загубленими колінами Ізраїлю”.
Замість виселених ізраїльтян ассирійці переселили до Ізраїльського Царства людей з 5 східних племен (“з Вавилона, і з Кути, і з Авви, і з Емафа, і з Сепарваїма” 4Цар. 17:24), які привезли власну релігію і традиції. Ассирійці намагалися перемішати народи, щоб вони втратили свою національну ідентичність і не чинили опору. Східні народи одружувалися з місцевими мешканцями. Змішувалися культури та релігії. Цей гібридний народ і став самарянами.
Оскільки спочатку поселенці не шанували Бога, Всевишній посилав на них левів, які убивали їх. Самаряни повідомили царя Ассирії про це нещастя, вказавши на його причину своє незнання законів Бога землі, на якій вони тепер жили. Тоді за наказом царя, один з виселених із Самарії священиків оселився у Вефилі і став учити народ як шанувати Господа. Унаслідок цього самаряни стали шанувати Господа, поклоняючись одночасно і своїм бовванам (4Цар. 17:33,41). Священиків вони згодом стали призначати зі свого середовища.
З часом Ассирія ослабла і була захоплена вавилонянами, а Самарія, відповідно, підпала під владу Вавилону.
Падіння Іудеї
586 року до Р.Х. Іудея також була повністю підкорена вавилонянами (2Хр. 36:16-21) (свою незалежність Іудея почала поступово втрачати з 597 р. до Р.Х., коли вавилонський цар Навуходоносор увів у полон юдейського царя Єхонію разом із знаттю). Єрусалим і Храм були зруйновані, а більшість юдеїв забрали до вавилонського полону майже на 70 років. Лише немічні, убогі та нездатні до роботи залишилися на батьківщині та змішалися із самарянами.
Повернення юдеїв
Багатьом євреям жилося непогано на чужині. Коли одна частина народу оплакувала своє вигнання та сумувала за батьківщиною, інша збагатилася і добре прижилася у Вавилоні (Езд.1:1-6). Лише найвідданіші повернулися до Єрусалиму 536 р. до Р.Х. з метою відбудувати місто і Храм.
Вавилонський полон став покаранням коліну Іудиному за невірність Богові, але, разом із тим, урок був засвоєний. Повернувшись додому, юдеї були ревними в служінні Богові, старанно уникаючи ідолослужіння. Коли юдеї приступили до відбудови Храму Божого, щоб здійснювати належні богослужіння в потрібному місці, самаряни “прийшли… до Зоровавеля і до глав поколінь, і сказали їм: будемо і ми будувати з вами, тому що ми, як і ви, прибігаємо до Бога вашого, і Йому приносимо жертви” (Езд. 4:2). Юдеї відкинули їхню пропозицію (Езд. 4:3), мотивуючи це тим, що самаряни, на їх думку, не були євреями і тому не могли приймати участь у відбудові Храму, чим викликали озлоблення і ненависть самарян. “І став народ землі тієї ослаблювати руки народу юдейського і перешкоджати йому в будівлі; і підкуповували проти них радників, щоб зруйнувати намір їхній” (Езд. 4:4,5).
Ворожнеча
Саме цікаве, що коли юдеї, які повернулися з полону, почали роботи з відновлення храму, самаряни зробили спробу приєднатися до них, видаючи себе за своїх (Езд. 4:1-2), але, будучи, знехтувані, стали їх ворогами і в листі до царя персидського назвалися язичниками (Езд. 4). Також вони поступали і надалі: коли Олександр Великий зробив заступництво юдеям, вони зажадали для себе того самого, а коли Антіох Єпіфан осквернив Храм і намагався насадити язичництво в Іудеї, вони прийняли його сторону і допомагали сирійцям подавити юдейське повстання, очолюване Іудою Маккавеєм. Ворожнеча між юдеями і самарянами тривала і в період, описаний у Новому Завіті.
Релігія самарян
У самарян була власна, компромісна версія юдаїзму. Вони продовжували вірити в Бога юдеїв, але місцем молитви визначили гору Гарізім замість Єрусалима. Самаряни мали свою власну версію П’ятикнижжя Мойсеєвого арамейською мовою, що місцями відрізнялася від єврейського аналога и Книгу Ісуса Навина, яка була зовсім іншою, ніж в юдеїв.
На відміну від юдеїв, самаряни не включали до свого Святого Письма пророчих і поетичних книг. Після завоювання Іудеї Олександром Македонським самаряни побудували храм на горі Гарізім.
Це суперечило юдейським уявленням про те, що храм може бути тільки в Єрусалимі. Між юдеями і самарянами на додачу до соціального виник настільки гострий релігійний конфлікт, що вони навіть не розмовляли між собою.
Для самарян же ця святиня була місцем законного культу Бога-Ягве на противагу до юдейської святині в Єрусалимі, бо вони вважали лише себе правдивими нащадками давніх єврейських патріархів та спадкоємцями-носіями їх релігії.
Цей храм був зруйнований юдеями 128-129 роках до Р.Х., за часів Хасмонейського царя Йоханана Гіркана, що було для самарян потрясінням не меншим, ніж для юдеїв – руйнування вавилонською армією єрусалимського Храму. Це явно не припинило ворожнечу, а лише посилило її. Так за часів земного життя Спасителя юдеї не наважувалися ходити з Галилеї в Єрусалим через Самарію, побоюючись сутичок із самарянами, а ходили в обхід, за Йорданом. Вони не підтримували із самарянами жодних стосунків (Ін. 4:9) і назвати юдея самарянином вважалося жорстокою образою (Ін. 8:48).
Подальша історія самарян
З часом Самарія, як і Іудея потрапила під панування Риму. Римська адміністративна реформа провінції Палестина (56 р. до Р. Х.) надала самарянам автономію.
У результаті наступних гонінь багато самарян, які на відміну від євреїв, були зобов’язані виявляти лояльність до язичницької віри, відступили від своєї віри. Після руйнування Другого храму значні громади самарян стали з’являтися за межами Самарії. У близьких до Самарії районах самаряни складали помітну частину населення.
У V-VI ст. в результаті повстань двічі проголошувалася її незалежність від Візантії. Самаряни навіть змогли ненадовго звести на престол власних царів, але обидва рази повстання були придушені. У наступні століття чисельність самарян скорочувалася (головним чином за рахунок переходу в іслам), до 1917 року їх залишалося 146 чоловік.
Нинішня чисельність самарян складає близько 700 осіб, які компактно проживають у кварталі Неві-Пінхас ізраїльського міста Холон (передмістя Тель-Авіва) а також у поселенні Кир’ят-Луза (Неві-Кедем) біля гори Гарізім, неподалік від міста Наблус на Західному березі річки Йордан.
Підготував Михайло Лукін
