Він змінив моє життя

Джош Мак-Дауелл

Ісус Христос живий. Вже той факт, що я живу і роблю те, що я роблю, є доказом, що Ісус Христос воскрес із мертвих.

Фома Аквінський писав: „У кожній душі живе потяг до щастя і смислу”. Коли я був підлітком, я хотів бути щасливим. Хотів бути серед найщасливіших людей у світі. Я шукав відповіді на запитання: „Хто я? Навіщо я народився? Куди веде мене життєвий шлях?”

Крім того, я хотів бути вільним. Я хотів бути одним із найвільніших людей на світі. Для мене свобода не означає можливості йти куди хочеш. Це кожен може (багато хто так і робить). Свобода – „це здатність робити те, що ти вважаєш своїм обов’язком”. Багато хто знає, що вони повинні робити, але в них немає сили волі, щоб так чинити. Вони живуть у кайданах.

Отже, я почав шукати відповіді на всі ці запитання. Мені здавалося тоді, що в усіх, або майже в усіх, є своя релігія. І я зробив найпростіший крок: пішов до церкви. Але, мабуть, натрапив не на ту церкву. Там мені було ще гірше, ніж на вулиці.

Взагалі я людина дуже практична, і коли щось мені не вдається, я ставлю крапку. Я поставив хрест на релігії. Тоді я думав: можливо, головне – це досягти становища у суспільстві?

Стати лідером, боротися за яку-небудь справу, віддатися цій боротьбі, „стати знаменитим” – може, в цьому сенс життя?

У першому університеті, де я навчався, керівники студентських організацій розпоряджалися грошовими фондами і відігравали дуже велику роль в університетському житті. Я висунув свою кандидатуру на виборах старости першого курсу, і мене обрали. Все це було дуже приємним: усі в університеті мене знали, всі зі мною віталися, я приймав рішення, розпоряджався університетськими грошима, студентськими грішми, запрошував різних лекторів на власний розсуд – взагалі, все це було здорово, але, як і минулі заняття, поступово мені це набридло.

У понеділок вранці я прокидався з болем у голові, бо перед тим ліг пізно і думав: ну от, тепер знову чекати п’ять днів. Я зціплював зуби і ледве міг діждатися, коли ж настане п’ятниця. Все моє щастя полягало у трьох вечорах – п’ятниця, субота, неділя. А потім знову починалося закляте коло.

Звісно, мені вдалося замилити очі всім в університеті: вони гадали, що я найщасливіший серед щасливих. Під час політичних кампаній у нас навіть був лозунг: „Щастя – це Джош”. На студентські кошти я влаштовував нескінченні вечори, і вони так і не зрозуміли, що моє так зване „щастя” нічим не відрізняється від „щастя” будь-кого з них. Воно цілком залежало від обставин. Коли все йшло гладко, я був щасливий, а коли справи складалися кепсько, то й на душі було недобре.

Я був, мов човен в океані, який кидає з боку в бік хвилями-обставинами. У Біблії є слово, яке дуже підходить для опису такого життя: пекло. Але я не знав нікого, хто жив би інакше, не знав нікого, хто навчив би мене жити по-іншому і дав би мені сили змінити життя. Всі навкруги тільки й говорили мені, що я повинен робити, але ніхто не міг мені дати сили, щоб це робити. Я почав відчувати стан постійного незадоволення.

Маю підозру, що небагато знайдеться людей в американських університетах, які були б щиріші за мене у способах знайти значення, істину і сутність життя. Я не знаходив сенсу, але спочатку цього просто не усвідомлював.

Якось я помітив, що в університеті є невеличка група людей, життя яких було чимось не схоже на наше – у цій групі було вісім студентів і два професори. Здавалося, вони знали, чому вони вірять у те, у що вірять. Мені захотілося з нами ближче познайомитися і було байдуже, чи згодяться вони зі мною, чи ні. У мене є дуже близькі друзі, які не поділяють моїх переконань, але я завжди поважаю людину, яка має власні переконання. (Такі люди не часто мені зустрічалися, але щоразу, коли таке бувало, я відчував справжнє захоплення ними.) Тому, наприклад, я інколи краще почуваюся серед „лівих” активістів, ніж серед своїх братів-християн. Деякі християни – ні риба ні м’ясо. Я навіть іноді думаю, що дехто з них просто чваниться. А от у цій невеликій групі люди справляли зовсім інше враження: здавалося, що вони знають, що роблять. Це досить таки незвичайно для студентів.

Ці люди почали мене цікавити всерйоз: вони не просто говорили про любов. Вони намагалися допомогти. Здавалося, вони завжди зможуть стати над обставинами університетського життя. Складалося враження, що всіх інших цими обставинами поприкидало. Ще одна дуже важлива річ впала у вічі: вони мали вигляд щасливих, і їхнє щастя ніби не залежало від зовнішніх обставин. Наче вони мали постійне внутрішнє джерело радості. Вони, безперечно, мали щось, чого я не мав.

Як будь-який студент, я завжди хотів мати те, що має інший. (Чи не тому на університетських стоянках велосипеди тримають на ланцюжку?) І от я вирішив потоваришувати з цими незбагненними людьми.

Тижнів через два після того, як я прийняв рішення, ми сиділи за столом у студентському клубі – шість студентів і два професори. Розмова раптом зайшла про Бога. Коли ви не певні у собі, а біля вас розмовляють про Бога, вам часто хочеться довести всім, який ви розумний, як ви все це опанували. У будь-якому університеті є свого роду промовець, який завжди виголошує:

– Християнство – ха-ха-ха! Це для слабаків, нам, інтелектуалам, воно ні до чого! (Як правило, чим порожніша голова, тим більше галасу!)

Мене ця розмова чимось торкалася, і я глянув на одну вродливу студентку з цієї групи (раніше я вважав, що всі віруючі обов’язково потвори), а потім, відкинувшись на стільці, щоб не подумали, ніби мені все це цікаво, спитав:

– Слухайте, що так вплинуло на ваше життя? Чому воно у вас не таке, як у решти студентів і викладачів?

Мабуть, ця студентка справді знала, у що вона вірила. Дівчина подивилася мені прямо у вічі, без посмішки, і вимовила два слова, які я аж ніяк не чекав почути в університеті у відповідь про сенс життя. Вона сказала:

– Ісус Христос.

Я їй відповів:

– Ох, Бога ради, тільки не треба про всі ці дурниці. Мені набридли релігія, церква, Біблія. Так що розмови про релігію – це нісенітниці.

– Хіба ж я сказала „релігія”? Я сказала: „Ісус Христос”!

Дівчина сказала таке, чого я раніше ніколи не чув.

Християнство – не просто одна з релігій. Релігія – це коли люди намагаються прокласти собі шлях до Бога добрими вчинками. А християнство – це коли Бог приходить до людей через Ісуса Христа і відчиняє їм двері до Себе.

В університетах, мабуть, більше ніж деінде, поширені неправильні уявлення про християнство. Недавно я познайомився з викладачем, який на семінарі сказав студентам:

– Кожен, хто заходить у церкву, стає християнином.

Я заперечив:

– А ви, коли заходите в гараж, стаєте автомобілем? Який же тут взаємозв’язок? Християнин – це людина, яка вірить у Христа.

Мої нові друзі запропонували мені критично проаналізувати твердження, що Ісус – Син Божий; що, перетворившись на людину, Він жив серед звичайних людей і помер на хресті за гріхи людства, був похований і воскрес із мертвих через три дні і що Він може змінити життя людини у XX ст.

Я думав, що все це – порожній жарт. Чесно кажучи, тоді я гадав, що більшість християн – просто ідіоти. Декого з них я зустрічав і раніше. На заняттях я завжди чекав, коли почне свій виступ такий промовець, щоб потім розбити його вщент. Я гадав, що коли в християнина є хоч одна молекула сірої мозкової речовини, то їй загрожує смерть від самотності. А вийшло, що я просто нічого не розумів!

Ці люди не залишали мене у спокої, і нарешті я „прийняв виклик”. Правда, зробив я це тільки з пихи, щоб розвінчати їх. Адже я не знав, що матиму справу з фактами. Я не знав, що мені доведеться познайомитися з фактами й оцінити їхню вірогідність. Врешті-решт я дійшов висновку, що Ісус Христос, мабуть, справді був тим, за кого Себе видавав.

Не треба забувати, що перші дві книги я читав з наміром спростувати християнство! Коли цього в мене не вийшло, я сам прийшов до християнства. І ось уже понад двадцять років займаюся тим, що підтверджую документальними доказами своє переконання: віра в Христа має обґрунтовані інтелектуальні підвалини.

Проте в цю мить я був у повній розгубленості. Розум підказував, що заперечувати нічим, що шлях до християнства пов’язаний з важкими випробуваннями для новонаверненого. Ісус Христос кидав простий виклик моїй свідомій волі, Він закликав мене увірувати в Нього!

Виклик цей звучав приблизно так: „Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду” (Об. 3:20). Мені було однаково, вміє Він чи не вміє ходити по воді і перетворювати воду на вино. Фокусники мені були не потрібні. Але щось не давало мені спокою. Загалом розум говорив мені, що у християнстві – істина, але душа моя була у сум’ятті.

Щоразу, коли я зустрічав моїх натхненних друзів-християн, виникала конфліктна ситуація. Якщо вам коли-небудь доводилося бувати серед щасливих людей у хвилину, коли у вас на душі кепсько, то ви знаєте, яке роздратування може викликати вигляд чужого щастя. Вони були настільки щасливі, а я був такий нещасний, що інколи просто схоплювався і вибігав із кімнати. Дійшло до того, що я лягав спати о десятій вечора і не міг заснути до четвертої години ранку. Зрозуміло, я мав якнайшвидше на щось зважитися, щоб не з’їхати з глузду. Я завжди був охочий до нових ідей, але збожеволіти через них не хотів.

Та саме тому, що я був відкритий для нових ідей, 19 грудня 1959 року о 8.34 вечора, на другому курсі університету я став християнином.

Попередній запис

Невже немає інших шляхів?

Недавно у Техаському університеті один студент запитав мене: – А чому Ісус – єдиний шлях до Бога? Перед тим я ... Читати далі

Наступний запис

Він змінив моє життя (закінчення)

Джош Мак-Дауелл Якось у мене запитали: – А чому ви в цьому так упевнені? – Тому ... Читати далі