Вступ

Після катехізичних бесід про псалми і пісні Утрені і Вечерні я хотів би присвятити наступні зустрічі по середах таємниці зв’язку Христа і Церкви, розглянувши її виходячи з досвіду апостолів, у світлі довіреного їм обов’язку. Церква зведена на основі апостолів як община віри, надії і любові. Через апостолів ми сходимо до Самого Христа. Церква почала творитися, коли декілька рибалок з Галилеї зустріли Ісуса і підкорилися Його погляду, голосу, Його палкому і рішучому заклику: «Ідіть за Мною, і Я зроблю, що ви будете ловцями людей» (Мк. 1:17, див. Мф. 4:19). Мій улюблений попередник, Іоанн Павло II, на початку третього тисячоліття запропонував Церкві споглядати лик Христовий (див. апостольське послання Novo millennio ineunte, 16сл.). Просуваючись у тому ж напрямі, я із сьогоднішнього дня хотів би в катехізичних бесідах показати, як саме світло лику Христового відбивається на лиці Церкви (пор. Догматичну Конституцію Lumen gentium, 1), незважаючи на обмеженість і темні сторони нашої тлінної, гріховної людської природи. Після Марії, чистого віддзеркалення світла Христового, саме апостоли своїм словом, справою і свідоцтвом передали нам істину Христову. Проте їх місія не ізольована, а вписується в таємницю єднання, що охоплює увесь народ Божий і здійснювалася поступово, від Старого до Нового Завіту.

У зв’язку з цим треба сказати, що звістку Ісуса не можна зрозуміти вірно, якщо відокремити її від контексту віри і надії обраного народу: Ісус, як і Іоанн Хреститель, Його Предтеча, звертався передусім до Ізраїлю (див. Мф. 15:24), щоб зібрати «жнива» есхатологічних часів, що настали з Його пришестям. Проповідь Ісуса, як і проповідь Іоанна, – це одночасно заклик благодаті і знак сперечання і засудження для всього народу Божого. Тому з першої хвилини Своєї рятівної діяльності Ісус з Назарету намагається зібрати народ Божий. Навіть якщо Його проповідь – це незмінно заклик до особистого навернення, Він насправді постійно прагне до творення народу Божого, який Він прийшов зібрати, очистити і врятувати. От чому виявляється однобокою і безпідставною запропонована ліберальними богословами індивідуалістична інтерпретація звістки Христової про Царство. Вона представлена в 1900 році видатним ліберальним богословом Адольфом фон Гарнаком у його курсі лекцій Сутність християнства: «Царство Боже настає, коли воно звертається до одиничної людини, коли входить в її душу і її підкорює. Царство Боже – це, безумовно, володарювання Бога, але володарювання Святого Бога в серцях окремих людей»[1] Третя лекція). Насправді цей індивідуалізм ліберального богослов’я є типовим сучасним підходом: у перспективі біблійної традиції і єврейства, в яке вписується служіння Ісуса, хай і абсолютно по-новому, очевидно, що вся місія Сина, Який став плоттю, спрямована до общини: Він прийшов саме для того, щоб об’єднати розсіяне людство, щоб зібрати воєдино народ Божий.

Обрання Дванадцяти – ця красномовна вказівка на намір Назарянина з’єднати общину завіту, щоб явити в ній виконання обіцянь, даних батькам, які незмінно говорять про скликання, об’єднання, єдність. Ми чули євангельське оповідання про обрання Дванадцяти. Прочитаю ще раз його центральну частину: «Потім зійшов на гору і покликав до Себе, кого Сам хотів; і прийшли до Нього. І обрав з них дванадцять, щоб були з Ним і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від недуг і виганяти бісів». (Мк. 3:13-15, пор. Мф. 10:1-4, Лк. 6:12-16). У місці одкровення, «на горі», Ісус абсолютно усвідомлено і рішуче обирає Дванадцять, щоб вони були разом з Ним свідками і глашатаями приходу Царства Божого. Історичність покликання апостолів безперечна. Ця подія підтверджується не лише численними древніми заявами, але і просто унаслідок того, що тут з’являється ім’я Іуди, апостола-зрадника, незважаючи на труднощі, які його згадка могла доставити общині, що народжувалася. Само число «дванадцять» – явне відсилання на дванадцять колін Ізраїльських – несе в собі сенс пророчо-символічного діяння, прихованого в новій ініціативі відтворити святий народ. Система дванадцяти колін з часом померкнула, Ізраїль сподівався і чекав, що вона буде відновлена як знамення настання есхатологічних часів (згадаємо пасажі з книги пророка Єзекиїля: 37:15-19; 39:23-29; 40-48). Обравши Дванадцять, ввівши їх у єднання життя із Собою і зробивши учасниками Своєї місії словом і справою сповіщати Царство (див. Мк. 6:7-13, Мф. 10:5-8, Лк. 9:1-6, Лк. 6:13), Ісус хоче сказати: прийшов вирішальний час творення нового народу Божого, народу дванадцяти колін, який тепер стає вселенським народом, Його Церквою.

Самим своїм існуванням Дванадцять, покликані з різних кіл, стають закликом усьому Ізраїлю навернутися і прийняти в Новому Завіті повне і досконале виконання Завіту древнього, старого. Обов’язок звершувати на Його спогад, покладений на них Ісусом на Тайній вечері, перед стражданнями, показує, як Йому було угодне передати усій общині в особі її голів доручення бути в історії знаменням і знаряддям есхатологічних зібрань, початок якому поклав Він Сам. В якомусь сенсі можна сказати, що саме Тайна вечеря є актом заснування Церкви, оскільки Він віддає Себе і тим самим створює нову общину, сполучену узами єднання з Ним. У світлі цього зрозуміло, чому Воскреслий передав їм – зішесттям Духа – владу відпускати гріхи (див. Ін. 20:23). Так дванадцять апостолів стали найкрасномовнішим знаменням волі Ісуса про існування і місію Його Церкви, гарантією того, що між Христом і Церквою немає жодного протиставлення: вони нероздільні, незважаючи на гріхи людей, які перебувають у Церкві. І тому абсолютно несумісний із Христовим наміром модний кілька років тому девіз: «Ісусу – так, Церкві – ні». Такий індивідуалістичний «Ісус» – Ісус уявний. Не можна прийняти Ісуса без реальності, яку Він створив і в якій залучає до Себе. Між Сином Божим, Який став плоттю, і Його Церквою існує глибока, нерозривна і таємнича спадкоємність, через яку Христос сьогодні є присутнім у Своєму народі. Він – наш сучасник у всі часи, сучасник у Церкві, зведеній на основі апостолів, і Він живе в апостольській спадкоємності. Саме Його присутність в общині, в якій Він Сам завжди віддає Себе нам, – причина нашої радості. Так, Христос з нами, Царство Боже настає.

Загальна аудієнція, 15 березня 2006 року, площа Святого Петра


[1] Цит. за.: А. фон Гарнак. Сутність християнства. М., 1907, с. 53. – Прим. пер.