Друга книга Царств розповідає про сорокарічне царювання Давида. Перші роки царювання Давида були дуже успішними, тому що Бог в усьому йому допомагав. Давид відібрав в ієвусеїв їхню фортецю Єрусалим, зробивши її своїм столичним містом[*].
Сюди він переніс Ковчег Завіту і хотів побудувати перший храм замість переносної Скинії (храм-намет). Але Господь через пророка повідомив Давиду, що храм побудує його син (2 Цар. 1-10). Друга половина царювання Давида затьмарилась його гріхопадінням із заміжньою Вирсавією та сімейними і державними потрясіннями, що відбулися за ним. Особливо багато скорботи принесло Давиду повстання його сина Авессалома і міжусобна війна (2 Цар. 11-24). Свій гріх перелюбства Давид гірко оплакав у своєму 50-му покаянному псалмі.
Для християнина в житті царя Давида є багато повчального: його глибока віра в Бога, непохитна надія на Його допомогу, співчуття до слабких і скривджених, здатність бачити свої недоліки, каятися і виправляти їх. Його натхненні псалми є безсмертним пам’ятником релігійної поезії і лягли в основу богослужіння. У Другій Книзі Царств є пророцтво про вічне царство Месії – Христа. Це пророцтво дане Давиду через пророка Нафана (2 Цар 7:12-16).
[*] Єрусалим був ханаанським містом Ушалім (“заснований богом Шалемом”). Він відомий за акадськими документами XІV століття до Р. Х. Біблійне передання бачить у ньому місто Мелхиседека, сучасника Аврамового (див. Бут. 14:18), і ототожнює його місцезнаходження з горою Моріа, на якій Авраам збирався здійснити жертвопринесення Ісаака.