Напоум юнака на початку путі його: він не ухилиться від неї, коли і постаріє. (Притчі 22:6)
Гадаю, для більшості християн є знайомим текст, наведений як епіграф до цієї книги. Можливо, його звучання знайоме вам так само, як стара, усім відома мелодія. Очевидно, ви чули це місце Святого Писання чи ж самі читали його в Біблії, міркували над ним або ж багато разів його цитували. Хіба не так?
Та однак люди мало зважають на безпосередній зміст цього тексту! Схоже на те, що вчення, яке міститься в ньому, є ледь відомим, а обов’язки, які цей вірш покладає на людей, вони виконують вкрай незадовільно. Хіба я не маю рації, читачу?
Не можна сказати, що тема виховання дітей є новою. Цей світ старий, і ми маємо досвід близько шести тисяч років. Такий досвід, здавалося б, міг допомогти нам знайти правильний підхід до цього питання. Ми живемо за таких часів, коли скрізь бачимо велику жагу до освіти. Ми все більше чуємо про нові школи, які будують навколо. Нам розповідають про нові системи й методи навчання, нові книги для молоді – різного роду та змісту.
Однак попри все це переважну більшість дітей явно не навчено йти тим шляхом, яким вони мали б іти, і, коли вони стають дорослими й займають певне становище в суспільстві, їхнє життя минає без Бога.
Як же пояснити такий стан речей? Істина є простою й полягає в тому, що люди нехтують Божою заповіддю, яка наведена в нашому тексті, і тому Божа обітниця, що міститься в ній, не виконується в їхньому житті.
Дорогі читачі, ця прикра ситуація може стати приводом для вас, щоби ретельно дослідити власне серце. Отож, спробуйте потерпіти й вислухати від служителя церкви настанову, яка стосується питання правильного виховання дітей. Повірте мені, вона має торкнутися сумління кожної людини й змусити її запитати себе: “Чи роблю я в цьому все, на що спроможний?”
Тема виховання дітей стосується майже всіх людей. Навряд чи знайдеться сім’я, яку вона б не обходила. Батьки, няні, вихователі, дядьки та тітки, брати й сестри – всі цікавляться цим питанням. Гадаю, знайдеться зовсім небагато людей, яким не доводилось би виконувати певні батьківські функції у своїй сім’ї або належним чином впливати на виховання своєї дитини порадою чи пропозицією. Мені здається, що всім нам доводилося безпосередньо чи опосередковано брати участь у такому процесі виховання, і я хочу, аби ви поновили у своїй пам’яті окремі етапи цього процесу.
Батьківський обов’язок є тією цариною нашого життя, де всі люди, яких він стосується, наражаються на велику небезпеку не виконувати його належним чином. Він є такою сферою нашого життєвого досвіду, де люди бачать помилки своїх ближніх чіткіше за свої власні. Батьки часто провадять своїх дітей саме тим шляхом, який вони самі, коли це стосувалося їхніх друзів, вважали ризикованим і навіть звинувачували за це своїх ближніх.
Зазвичай батьки бачать, образно кажучи, заскалку в інших сім’ях, але не помічають колоди у власній родині. Вони мають гострий орлиний зір, коли знаходять помилки інших людей, але в той самий час залишаються сліпими, як кажани, не бачачи фатальних помилок, яких кожного дня припускаються у власному домі. Вони мудрі, коли справа стосується дому їхнього брата, але нерозумні, коли йдеться про їхнє власне життя. Тут, як у жодній іншій сфері нашого життя, ми маємо навчитися брати під сумнів власний суд. Було б добре, якби ви завжди могли припускати таку можливість у своїй душі[1].
А тепер дозвольте мені запропонувати вам декілька порад, що стосуються питання правильного виховання дітей. Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий нехай благословить ці поради, і нехай вони будуть доречними для кожного з нас. Не відкидайте їх, якщо вони надто грубі чи надто прості. Не нехтуйте ними також через те, що вони нібито не містять нічого нового для вас. Поза всякого сумніву, якщо ви збираєтеся виховувати своїх дітей для Неба, то ці поради вам не варто зневажливо відкладати вбік.
[1] Як служитель, я не можу не зауважити, що навряд чи знайдеться в людини інше питання, у підході до вирішення якого люди виявляють стільки бездіяльності, а саме: справа виховання власних дітей. Інколи мене дуже дивувала повільність цілком розважливих батьків-християн, з якою вони погоджувалися з тим, що їхні діти припустилися помилки чи заслуговують осуду. Є чимало людей, з якими я волів би скоріше говорити про ті гріхи, які вчинили вони самі, ніж сказати, що їхні діти зробили щось погане. – Прим. автора
Розділ 1 >>