Вдова з Наїну

Воскресіння сина наїнської вдови, Джеймс Тіссо

У маленькому селі Наїн життя протікало у звичній буденності, незмінній уже протягом століть. Це було життя бідних людей, які щасливо посміхалися кожному промінчику сонця, що пробивався з-за хмар.

Наїн також мав свою історію вдів і прокажених, тобто тих, які лиш після смерти повертали собі гідність і повагу.

У маленькому селі всі знали вдову, яку нещастя, що її спіткало, не зламало.

Залишившись сама з сином, вона мужньо продовжувала жити, ніби нічого не сталося.

Удова завжди була ввічлива і готова допомогти кожному потребуючому. Вона доглядала за хворими, омивала їхні рани, розповідала довгі історії, щоб діти, прикуті до ліжка в лихоманці, продовжували мріяти, і, коли це було необхідно, шукала чогось, що могло б викликати усмішку на лиці стражденних людей.

Її єдиною винагородою була вдячність і невеликі жести доброзичливости.

Завдяки цій підтримці, вона без зайвих клопотів змогла вирости єдиного сина.

Коли вона овдовіла, і не було нікого, хто б її захистив чи підтримав, деякі в селі радили їй віддати єдиного сина якійсь родині з сусіднього міста.

Але вона не прийняла цієї поради, сказавши, що якщо природа може подбати про своїх дітей, то й вона в змозі подбати про свою дитину.

Село було зворушене її рішучістю і до певної міри стало захисником їхнього життя.

Легко собі уявити, якою великою була скорбота села, коли ця єдина дитина несподівано померла.

Плач і стогін охопив все село.

Здавалося, що все зупинилося навколо того згаслого життя.

Вдова мовчки і тихо сиділа біля ліжка свого померлого сина.

Але, подивившись їй в очі, здавалося, що якась потаємна сила хотіла проникнути в серце кожного і попросити відповіді на запитання, на яке ніхто не міг відповісти.

І врешті-решт, вона постійно повторювала одне й те ж усім, хто намагався її втішити: якщо Бог допустив це, то Він має рацію, повертаючи Собі життя, яке Він породив і яке, отже, Йому належить.

Справжня причина її горя належала Йому одному, тій таємниці, яка стосується кожного життя після смерти.

Але те, що їй здавалося простим, не було таким для сільських мешканців.

Їх насправді мучило питання, що ж за провину мала спокутувати та, яку життя й так важко випробовувало, який гріх вона успадкувала від своїх предків, оскільки сама вдова була знана своєю добротою і жертовністю.

Не знаходячи жодної відповіді, всі бажали, щоб сталося диво, щось, що повернуло б життя у нерухоме тіло, ніби воно було тілом усього села.

Нездійсненна мрія, оскільки єдине, що вони могли просити у Бога, – це милосердя, яке б полегшило їхній спільний біль.

Прийшов час похорону, всі зібралися на обряд останнього прощання.

Жінки, як велить традиція, обступили плачучу матір, а чоловіки стали навколо труни у сумній задумі, склавши процесію, що мала супроводжувати тіло сина до могили, яку село приготувало для нього.

Найперше хтось із дітей побачив, як по закуреній східній дорозі наближається натовп.

Серед цього натовпу був Ісус.

Він ішов твердим кроком, мовчки, ніби кудись дуже поспішав.

Спершу учні мали завдання захищати Його від надмірної наполегливости людей, які бажали чергового чуда.

Але пізніше, бачачи напружений вираз обличчя Ісуса, Його зосередження над якоюсь далекою думкою, усі пройнялися благоговійним трепетом і продовжували слідувати за Ним у тиші, а Він прямував до невідомої навіть для самих учнів мети.

І так йшли тривалий час, і тільки тоді, коли наблизилися до похоронної процесії, кроки Ісуса сповільнилися; вони зупинилися навпроти плачучих жінок.

Уже здалеку Ісус зауважив сльози болю. Побачивши їх на обличчі вдови, Він так зворушився, ніби ці сльози були Його власними.

Він на Собі відчув тягар страждання і відчаю.

Однак водночас відчув і тепло співстраждання, яке весь народ виражав своїм болем.

І радість від цього співстраждання була сильнішою, аніж жах смерти.

У цьому тихому риданні і у цьому мовчазному стражданні, що наближали людей до вуличного пилу, Ісус впізнав бажання кожної людини, щоб її зрозуміли і розрадили.

Він добре знав це відчуття, тому що сам довго шукав чогось, що б Його захопило, коли працював у батьковій майстерні з деревом.

Відчуття, яке кожна дитина, в простоті своїх емоцій, дарує всім, хто зможе прийняти її потребуючі рученята.

І горе тих людей було як рученята дитини, що просилася на руки.

Тієї ж миті, коли Він це сприйняв, воно стало також і Його горем, і Він попросив Отця, Який завжди Його слухав, бути поряд з Ним.

– Зупиніться! – сказав Він носіям труни.

Ніхто не заперечив проти слів Чоловіка, Якого вони не знали.

Зупинилися навіть люди, які йшли за Ісусом.

І похоронний плач, що линув у навколишній простір, припинився.

Ісус підійшов до труни і в тиші зустрів погляд вдови, матері померлого хлопця.

Два погляди пізнали один одного і разом просили одного й того ж – щоб повернулося життя.

– Жінко, – сказав їй Ісус після цієї нескінченної хвилі, що тривала лише одну мить, – не плач!

Жінка відчула, що Ісус її зрозумів і прийняв. Відчула, що цей Чоловік прочитав її бажання, і Він може піти туди, куди вона дійти ніколи не зможе.

А втім, вона була матір’ю і ніхто не міг мати почуття, сильніші від тих, які вона відчувала до свого сина, хіба лиш один Бог, єдиний господар життя.

Вузол страждання, скріплений свіжим вітерцем надії, розв’язався.

Вона припинила плакати, хоч сльози продовжували текти, і зробила крок назад.

Тепер цей син уже їй не належав, навіть у своїй смерті.

Але вона не була засмучена з того, бо цей Чоловік відродив силу надії.

Вона бачила, як Ісус підійшов до безпорадного тіла.

Вона почула голос, який, здавалося, долинав з далекого світу, звідти, де людське життя не наважується згаснути, вона була вражена тишею, що змусила замовчати найменший шепіт, і була засліплена світлом, яке стояло перед її очима.

Вона впала ниць. Але тисячі рук підхопили її, руки її села, що разом з нею сподівалися на чудо, яке здійснилося.

Вона знову почула голос Ісуса, що говорив до неї.

«Жінко, – знову промовив до неї Ісус, – ось твій син. Його життя було в полоні людської слабкости, але твоє бажання, і всіх цих людей, які ніколи тебе не покидали, мало силу звільнити всі замки, які не дозволяли йому рости.

Тепер твоя дитина може ступати життєвими стежками, проходити пустинними місцями і багатолюдними вулицями, страждати від спраги і радіти навіть єдиній краплі води, зануритися у спокій привітної річки і обіймати поглядом неосяжність долини, помічати власну тінь з приходом вечора і дивитися кожного світанку на своє відображення у Божій величі.

Слід тобі і всьому селу допомогти йому у цих речах, допомогти йому стати людиною, здатною зустрічати сонячні дні і зоряні ночі.

Нумо, повертайтеся до ваших домів, тому що світло нового світанку освітлює ваші кроки».

Ніхто вже не сприймав того, що відбувалося.

Але кожен був упевнений, що болісне відчуття горя зникло, навіть якщо нестримній радості життя було ще важко виявитися у вирі розгублености.

Коли Ісус продовжив Свій шлях до сусіднього міста, натовп, що продовжував іти за Ним, вражено повторював: «Великий пророк постав між нами і Бог відвідав народ Свій».

Попередній запис

Народитися згори

Синедріон щойно зібрався. Ніхто того ранку не хотів пропустити дискусію: мали говорити про справу Ісуса з Назарету. Старійшини і вчителі ... Читати далі

Наступний запис

Ісус бавиться з дітьми

Ісус зупинився в маленькому селі на березі Тиверіядського озера, чекаючи на човен, який мав перевезти Його разом з учнями на ... Читати далі