Червоношийка

Сталося це в перші дні творіння, коли Бог створював небо і землю, рослини і тварин і всім їм давав імена.

Якби ми більше знали про той час, то краще б розуміли Божий промисел і багато що з того, що тепер не можемо зрозуміти.

Отже, одного дня Господь Бог сидів у раю і розфарбовував птахів. Коли підійшла черга щогла, фарби закінчилися, і міг він залишитися зовсім безбарвною пташкою. Але пензлі ще не висохли. Тоді Господь узяв усі свої пензлі і витер їх об пір’я щогла. От чому щогл такий строкатий!

Тоді ж і осел отримав свої довгі вуха – за те, що ніяк не міг запам’ятати свого імені. Він забував його, як тільки робив кілька кроків по райських лугах, і три рази повертався і перепитував, як його звуть. Нарешті Господь Бог, втративши терпіння, узяв його за вуха і кілька разів повторив:

– Осел твоє ім’я. Запам’ятай: осел!

І, кажучи це, Бог злегка тягнув і тягнув осла за вуха, щоб той краще розчув і запам’ятав своє ім’я.

Того ж дня була покарана і бджола. Як тільки Бог створив бджолу, вона відразу полетіла збирати нектар. Тварини і перші люди, почувши солодкий запах меду, вирішили його спробувати. Але бджола ні з ким не хотіла ділитися і стала відганяти всіх від свого вулика, пускаючи в хід отруйне жало. Господь Бог побачив це, покликав до себе бджолу і сказав їй так:

– Ти отримала від Мене рідкісний дар: збирати мед – найсолодшу річ на світі. Але Я не надавав тобі права бути такою жадібною і злою до своїх ближніх.

Запам’ятай же! Віднині, як тільки ти ужалиш когось, хто захоче покуштувати твого меду, ти помреш!

Багато чудес сталося того дня за волею великого і милосердного Господа Бога. А перед самим заходом Господь створив маленьку сіру пташку.

– Пам’ятай, що твоє ім’я червоношийка! – сказав Господь пташці, саджаючи її на долоню і відпускаючи.

Пташка політала кругом, помилувалася прекрасною землею, на якій їй судилося жити, і їй захотілося поглянути і на себе. Тоді вона побачила, що вся вона сіренька і шийка в неї теж сіра.

Червоношийка крутилася на всі боки, але не могла знайти в себе жодної червоної пір’їнки.

Пташка полетіла назад до Господа.

Господь сидів, милостивий і лагідний. З рук Його вилітали метелики і пурхали навколо Його голови. Голуби воркували в Нього на плечах, а біля ніг Його розпускалися троянди, лілії і маргаритки.

У маленької пташки сильно билося від страху сердечко, але, описуючи в повітрі легкі кола, вона все-таки підлітала все ближче і ближче до Господа і нарешті опустилася на Його руку.

Тоді Господь запитав, навіщо вона повернулася.

– Я тільки хотіла запитати в Тебе про одну річ, – відповідала пташка.

– Що ж ти хочеш знати? – сказав Господь.

– Чому я повинна називатися червоношийкою, коли я вся сіра від дзьоба і до кінчика хвоста? Чому моє ім’я червоно-шийка, коли в мене немає жодної червоної пір’їнки?

Пташка благально поглянула на Господа своїми чорними очками і потім повернула голівку. Вона побачила навколо себе яскравих, із золотистим відблиском фазанів,

папуг з пишними червоними намистами,

півнів з червоними гребінцями,

не кажучи вже про строкатих метеликів, золотих рибок і яскраво-червоні троянди. І вона подумала, що їй вистачило б однієї червоної крапельки на шийку, щоб вона стала красивою пташкою і по праву носила своє ім’я.

– Чому я називаюся червоношийкою, якщо я вся сіра? – знову запитала вона, чекаючи, що Господь їй скаже: “Ах, дорогенька! Я забув забарвити пір’їнки на твоїй шийці в червоний колір. Почекай хвилинку, зараз Я все виправлю”.

Але Господь тільки тихо посміхнувся і сказав:

– Я назвав тебе червоношийкою, і ти завжди носитимеш це ім’я. Але ти сама повинна заслужити на червоні пір’їнки на своїй шийці.

І Господь підняв руку і знову пустив пташку літати білим світом.

Червоношийка полетіла по раю, глибоко замислившись. Що може зробити така маленька пташка, як вона, щоб добути собі червоні пір’їнки?

І придумала тільки одне: звити собі гніздо в кущі шипшини. Вона оселилася серед колючок, у самій середині куща. Вона, здавалось, сподівалася, що колись пелюстка квітки пристане до її шийки і передасть їй свій колір.

Багато років проминуло з того дня, який був найщасливішим днем всесвіту. Давно тварини і люди покинули рай і розійшлися по всій землі. Люди навчилися обробляти землю і плавати морями, побудували величні храми і такі величезні міста, як Фіви, Рим, Єрусалим.

І от настав день, якому теж призначено було на вічні часи залишити про себе пам’ять в історії людства. Ранком цього дня червоношийка сиділа на невисокому горбку за стінами Єрусалиму у своєму гніздечку, захованому в самій середині куща диких троянд.

Вона розповідала своїм дітям про дивний день творіння і про те, як Господь давав усім імена. Цю історію розповідала своїм пташенятам кожна червоношийка, починаючи з найпершої, яка чула слово Боже і вилетіла з Його руки.

– І от бачите, – сумно закінчила червоношийка, – скільки минуло років з того дня, скільки розпустилося троянд, скільки пташенят вилетіло з гнізда, а червоношийка так і залишилася маленькою, сіренькою пташкою. Все ще не вдалося їй заслужити собі червоні пір’їнки.

Малятка широко розкрили свої дзьобики і запитали: невже їх предки не прагнули здійснити якийсь подвиг, щоб добути ці безцінні червоні пір’їнки?

– Ми всі робили, що могли, – сказала мати, – і всі терпіли невдачу.

Найперша червоношийка, зустрівши іншу пташку, свою пару, полюбила так сильно, що відчула вогонь у грудях.

“Ах, – подумала вона, – тепер я розумію: Господу угодне, щоб ми любили один одного всі палкіше, і тоді полум’я любові, що живе в нашому серці, забарвить наше пір’я в червоний колір”. Але вона залишилася без червоних пір’їнок, як і всі інші після неї, як залишитеся без них і ви.

Пташенята сумно защебетали, вони почали вже горювати, що червоним пір’їнкам не судиться прикрасити їх шийки і пухнасті грудки.

– Ми сподівалися і на те, що наш спів забарвить червоним наші пір’їнки, – продовжувала мати-червоношийка. – Вже перша червоношийка співала так чудесно, що груди в неї трепетали від натхнення і захвату, і в ній знову народилася надія. “Ах, – думала вона, – вогонь і запал моєї душі – от що забарвить у червоний колір мої груди і шийку”. Але вона знову помилилася, як і всі інші після неї, як залишитись без них і ви.

Знову почувся сумний писк жалюгідних пташенят.

– Ми сподівалися також на нашу мужність і хоробрість, – продовжувала пташка.

– Вже найперша червоношийка хоробро билася з іншими птахами, і груди її полум’яніли військовою відвагою. “Ах, – думала вона, – мої пір’їнки забарвлять у червоний колір жар битви і жадання перемоги, що полум’яніє в моєму серці”. Але її знову спіткало розчарування, як і всіх інших після неї, як будете розчаровані і ви.

Пташенята відважно пищали, що вони теж спробують заслужити на червоні пір’їнки, але мати із сумом відповідала їм, що це неможливо. На що їм сподіватися, якщо всі їх чудові предки не досягли мети? Що вони можуть, коли…

Пташка зупинилася на півслові, бо з воріт Єрусалиму вийшла багатолюдна процесія, що прямувала до пагорба, де в гущі шипшини ховалося гніздечко червоношийки.

Тут були воїни з довгими списами, кати з цвяхами і молотками; тут важливо йшли священики і судді, ішли жінки, які гірко плакали, і безліч огидно завиваючих вуличних жебраків.

Маленька сіра пташка сиділа, тремтячи всім тілом, на краю свого гнізда. Вона боялася, що натовп розтопче кущ шипшини і знищить її пташенят.

– Бережіться, – казала вона беззахисним малюкам. – Притуліться один до одного і мовчіть! От прямо на нас йде кінь! От наближається воїн у підбитих залізом сандалях! От увесь цей дикий натовп йде на нас!

І раптом пташка замовкла і принишкнула. Вона немов забула про небезпеку, яка погрожувала їй та її пташенятам.

Несподівано вона злетіла до них у гніздо і прикрила пташенят своїми крилами.

– Ні, це занадто жахливо, – сказала вона. – Я не хочу, щоб ви це бачили. Вони розпинатимуть трьох розбійників.

І вона ширше розкрила крила, загороджуючи своїх пташенят. Але до них все ж доносилися гучні удари молотків, тужливі крики приречених і дикі крики натовпу.

Червоношийка стежила за всім, що відбувалося, і очки її розширювалися від жаху. Вона не могла відірвати погляду від трьох нещасних.

– До чого жорстокі люди! – сказала пташка своїм дітям. – Мало того, що вони прибили цих страждальників до хреста. Одному з них вони наділи на голову вінець з колючого терня. Я бачу, що тернові колючки поранили Йому лоб і по обличчю Його тече кров. А тим часом ця Людина така прекрасна, погляд Її такий лагідний, що Її не можна не любити. Точно стріла пронизує мені серце, коли я дивлюся на її муки.

І жалість до розіпнутого все сильніше заповнювала серце червоношийки. “Була б я орлом, – думала вона, – я вирвала б цвяхи з рук цього Страждальника і своїми міцними кігтями відігнала б геть Його мучителів”.

Червоношийка бачила кров на обличчі розіпнутого і не могла більше усидіти у своєму гнізді.

“Хоча я і мала, і сили мої мізерні, я маю щось зробити для цього нещасного”, – подумала червоношийка. І вона випурхнула з гнізда і злетіла вгору, описуючи в повітрі широкі кола над головою розіпнутого.

Вона кружляла деякий час над Ним, не наважуючись підлетіти ближче, – адже вона була боязка маленька пташка, яка ніколи не наближалася до людини. Але мало-помалу вона набралася хоробрості, підлетіла прямо до страждальника і вирвала дзьобом одну з колючок, що встромилися в Його чоло.

У цю мить на її шийку впала крапля крові розіпнутого. Вона швидко розтеклася і забарвила собою всі ніжні пір’їнки на шийці і грудці пташки.

Розіпнутий розплющив очі і шепнув червоношийці: “У нагороду за твоє милосердя ти отримала те, про що мріяв увесь твій рід із самого дня створення світу”.

Щойно пташка повернулася у своє гніздо, пташенята закричали:

– Мамо! У тебе шийка червона і пір’їнки на твоїх грудях червоніші за троянду!

– Це тільки крапля крові з чола бідного страждальника, – сказала пташка. – Вона зникне, щойно я скупаюся в струмку.

Але скільки не купалася пташка, червоний колір не зникав з її шийки, а коли її пташенята виросли, червоний, як кров, колір заблискав і на їх пір’їнках, як виблискує він і понині на шийці і грудці всякої червоношийки.

Попередній запис

Втеча в Єгипет

Далеко, далеко, в одній зі східних пустель, росла багато років тому дуже стара і неймовірно висока пальма. Усі, хто проходив ... Читати далі