«І вийшов звідти Він, і прийшов у Свою батьківщину, і за Ним ішли ученики Його. Коли настала субота, Він почав навчати в синагозі; і багато з тих, хто слухав, дивуючись, говорили: звідки в Ньому це? Що за премудрість дана Йому, і що за сили в руках Його? Хіба не тесля Він, син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут, між нами, Його сестри? І спокушалися через Нього. Ісус же сказав їм: не буває пророка без пошани, хіба тільки на батьківщині своїй, і серед родичів, і в домі своїм. І не міг створити там ніякого чуда, тільки зцілив небагатьох недужих, поклавши на них руки. І дивувався невір’ю їхньому» (Мк. 6:1-6).
Неважко уявити, як Ісус повернувся з радістю до тих, з ким провів тридцять років Свого життя, щасливий також і їм звістити Добру Новину, яку почав проголошувати по всій Палестині.
Люди з Назарету добре знали Його, часто відвідували – непомітного, скромного, сповненого любові до ближнього… Вони також чули про Його «великі чуда», Його «мудрість». Він покинув їхнє село; і ось Він знову повернувся до них, разом з цілою когортою Своїх учнів, чужинців.
Ісус був розчарований! У Своєму селі Він зустрів лише сумнів і нерозуміння. Жителі Назарету не зважилися повірити у Його «великі чуда». Замість того, щоб прийняти Його, влаштувати Йому свято, вони «спокушалися через Нього». Не з огляду на Його чуда, а через Нього самого, через Його особу, хоч Він був досконалий і безгрішний. Чому? Тому що Його вчинки і жести не відповідали тій думці, яку вони про Нього витворили, тому ярлику, який вони на Нього навісили: так, Він був приємним молодим чоловіком, але хіба міг Він стати пророком?! Як простий тесля міг перетворитися на визначну людину, та ще й на Месію?! Як уже казав Іван у вступі до свого Євангелія: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11).
Та хіба ми самі не поводимося так, як ті мешканці Назарету? Ми переконані, що знаємо людей, особливо сусідів, рідних. Ми раз і назавжди дали їм остаточне визначення, сформували про них остаточну думку: це ж так спокійно і зручно! І чи тепер погодимося на те, щоб вони нас колись здивували? А втім, з допомогою Святого Духа, вони в змозі цілковито змінитися, будь-якої хвилини. Ми мусимо це визнати, цього прагнути, радіти, якщо так станеться. Це називається надія!
Негативне ставлення співвітчизників лише розчарувало і засмутило Ісуса. З цього Він робить висновок, що пророка зневажать тільки близькі. Який парадокс! Ті, які найкраще мали б прийняти Його, найбільше Його відкидають! Цілком ймовірно, що при нагоді ми й самі вчинили б точнісінько так само. Проте Ісус не осуджує їх, не намагається виправдатися чи переконати їх; Він з ними не сперечається. Ісус лише констатує їхній спротив і «дивувався невір’ю їхньому».
Тоді Йому, на диво, заборонили оздоровляти, здійснювати у рідному місті «великі чуда», що, однак, було для Нього звичним. Парадокс над парадоксами: Всемогутній здається безсилим! Звичайно, Він міг показати Свою міць, зцілюючи хворих і полегшуючи страждання наочними жестами, які змусили б людей з Назарету повірити в Нього. Але, як завжди, Він відмовився від цього. Він не хотів нав’язувати Свою віру; Він прагнув прихильності серця, цілковито вільної волі у визнанні Його Спасителем нашого життя. З цієї причини Він міг зцілити у Назареті лише «небагатьох недужих» і не міг «створити там ніякого чуда».
Тут ясно вказана головна перешкода у спасительній діяльності Христа: брак віри. Мешканці Назарету бачили в Ісусі лише людину, того, кого, як їм видавалося, вони добре знали. Вони міряли Його власними мірками. Позаяк вони не могли зрозуміти своїм розумом цього перетворення Ісуса, яке не зуміли передчути, то заховалися у звичайнісінькому запереченні реальності Христа. Вони не зрозуміли, а тому й не повірили.
А хіба ми часто не так само реагуємо? Хіба всі ми певною мірою не схожі на мешканців Назарету? Якщо нам ще не вдалося позбутися тягарів, які тяжіють над нами, то чи не в тому причина, що недостатньо віримо, що Ісус є Богом, єдиним Спасителем і Господом світу і людей?
У цих молитвах, що нас тут збирають, ми допомагаємо одні одним змінити свій погляд на тих, хто є поруч з нами, відкриваючи сповнене милосердя ставлення Ісуса до нас, незважаючи на наші очевидні слабкості. І ми заохочуємо один одного більше вірити, більше надіятися на силу Його любові через слухання Його слова і свідчення чудес, які Він здійснює на наших очах.
