В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Богоборці усіх часів і народів докоряють Спасителеві в тому, що Він слабкий, що Він – не бачить, не чує, не помічає горя і болю, страждань і скорботи. Так збуваються над ними слова Христові: «Слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитись будете – і не побачите» (Мф. 13:14). Так, гордівники не є дріб’язковими: вони переконані, що якби для них випала нагода, вони б вже точно створили світ без скорботи, без сліз, без крові; справа за малим – щоб для них тільки випала така можливість!
Як же допомогти їм, горопахам, побачити ці убогі ясла серед зимової негоди? Як відкрити їх сліпі очі, щоб побачили вони чудове тихе світло Зірки Вифлеємської? Що зробити, щоб у вуха їх, що оглухнули від метушливого шуму дня, пролився лагідний нічний гімн ангелів, що донині звучить і в далекій Палестині, і над всім скорботним і сумним Божим світом?
«Де улюблений вами Бог?» – волають вони день у день, вткнувшись у своє запорошене добро, у свої задушливі пристрасті, у свою тілесність, які затуляють їм очі і глушать душі.
«Де улюблений вами Бог?…». Друже, та як же тобі побачити Його, коли ти і очей підняти від землі не хочеш, коли уся душа твоя, усі помисли твої, усі надії і сподівання твої – на землі, серед пороху, коли усі бажання твої нерозривні з тим, про що ще апостол казав: «Але скажу вам, браття, що плоть i кров успадкувати Царства Божого не можуть, i тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50)! Ось і не можеш ти, бідолахо, побачити, не можеш зрозуміти того, навіщо це і чому Всемогутній, Всесильний і Всезнаючий став слабким Немовлям! Як тобі, упевненому в правоті сили і нічого не знаючому про кінцеву перемогу слабкості, як тобі зрозуміти, чому це Той, Хто міг би закликати Собі на допомогу «дванадцять легіонів ангелів» (Мф. 26:53), замість цього покірно простягнув руки Свої на Хресті?
Усі шукають Бога. Одні – щоб благати про милість, другі – щоб пред’явити рахунок. Зараз, у цю тиху святу ніч, схиливши коліна перед убогою печерою, запитаємо і ми себе: чого шукаємо ми, чого чекаємо від Немовляти Христа? Чи хочемо ми негайного і правого суду над негідниками? І якщо хочемо, то чи зможемо ми зараз, ось у цю хвилину, попросити Його покарати наших ворогів, та що там – наших, ворогів усього роду людського? Якщо – зможемо, тоді нам треба піти далі. Тоді нам, услід за апостолом Петром, треба буде встати упоперек шляху Ісуса на Голгофу, встати, розкинути руки і заволати: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!» (Мф. 16:22). Проте тоді вже нам, як і апостолу, доведеться почути гіркий докір Спасителя: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мф. 16:23).
Людське – думати, що Бог мстить і карає. Боже – переймати на Себе увесь біль, усю скорботу, усю муку пропащої людської природи, переймати для того, щоб врешті-решт зруйнувати узи смерті, що зв’язують людину. Людське – ховатися в жаху перед прийдешньою скорботою і закликати, звертаючись до «гір» і «пагорбів»: «Упадіть на нас! …покрийте нас!» (Лк. 23:30)! Боже – плакати від жалості, дивлячись на місто, що зрадило Його, Бога: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбивав пророків і камінням побив посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах пташенят своїх під крила, і ви не захотіли!» (Лк. 13:34)!
Тільки сліпий не побачить, тільки глухий не почує, тільки бездушний не зрозуміє, що якщо Бог Всемогутній і Всесильний благоволив стати слабким Немовлям, так Він це зробив для того, щоб бути з нами скрізь: у хворобі і скорботі, у тузі і самотності. Наш Бог з усіма, хто плаче, наш Бог з усіма, кому боляче і важко. Наш Бог став Людиною, щоб жодна людина не боялася смерті, бо смерті більше немає. Це лагідне Немовля, що перебуває нині серед волів і овець, перемогло і знищило її!
«Розумійте народе і покоряйтесь». «Розумійте», тобто зрозумійте нарешті, що Бог, в Якого ми віримо і на Якого сподіваємося, – не Страх, не Ураган, не Каратель! Наш Бог – Любов! Разом з нами, разом з усією Церквою, «покоряйтесь» Любові, Яка сьогодні «для нас, людей, і для нашого спасіння» утілилася і лежала у Вифлеємських яслах. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський