Взагалі ніколи, чи майже ніколи, не виникало бажання писати рецензії на фільми, але, як можна здогадатися, таке бажання сьогодні з’явилося. І з’явилося з причини переосмислення художнього фільму переглянутого ще два тижні тому, а також реакції невіруючих людей на цей фільм. Як ви вже певно здогадалися (чи не занадто багато здогадок сьогодні?) фільм буде про Бога. А точніше, як Він непомітно діє в нашому житті.
Отже, розпочнемо з опису фільму «Сила віри» (Leap of Faith) 1992 року випуску: «Колишній злочинець Джонас Найтінгейл (роль виконує комедійний актор Стів Мартін) став мандрівним євангелістом, чиї проповіді можна швидше назвати релігійно-цирковими виставами. Сталося так, що Джонас «застряг» у невеликому провінційному містечку, де половина жителів – безробітні. Пройдисвіт витрушує з городян їх останні гроші, не відчуваючи при цьому ані найменших докорів сумління, але на одному з «шоу» відбувається істинне диво, що змушує його всерйоз повірити в Бога», і треба обов’язково додати: відразу покинути свою проповідницьку діяльність (не беремо слово проповідницьку «в лапки», бо пан Джонас реально проповідував зцілення в ім’я Ісуса, що врешті-решт і сталося).
А тепер реакція одного з невіруючих відносно перегляду цього фільму: «А в дитинстві мені це кіно здавалось смішним… Тепер же – його переглядаю із страхом та виразом обличчя, як у шерифа Вілла на 00:40:14 хронометражу. Відчуваю такий самий розпач і безсилля, коли немає можливості вберегти від небезпеки тих, хто щиро переконаний у хибних судженнях. На початку, опис депресивного міста та характеристика його жителів – на жаль, дуже нагадала моє рідне містечко тепер, хоча воно розташоване далеко не в Канзасі і не в 1992 році. Увесь сюжет побудований на цинічних маніпуляціях і використанні наївних, неосвічених, а тому психологічно беззахисних людей і пов’язаних з цим переживаннями головних героїв.
До побаченого важко ставитись якось неоднозначно, адже коли сильний б’є слабкого, а хитрий ошукує наївного – це зажди однозначно несправедливо. Але ніхто нам не обіцяв справедливий світ. Мета фільму – спонукати до філософських роздумів про віру, як світоглядну категорію, яка може бути марною чи навіть безнадійною, але незалежно від способу реалізації здатною дати людині сили жити і рухатись вперед. І важко посперечатись із правилом, що шлях істинний може вказати лише справжній грішник… Глибоко релігійним і фанатично віруючим людям перегляд не рекомендований, оскільки може серйозно образити їх почуття».
Відразу слід вказати на факт, на який багато віруючих не звертають уваги: люди світу цього вважають віруючих дуже ніжними в психологічному плані людьми, не пристосованими фактично до «реального», як на думку невіруючого оточення, життя. Через те віруючі живуть у своїх фантазіях, щоб цієї реальності уникнути… так вважають люди, які психологічну розраду шукають не в молитві, а в алкоголі і транквілізаторах. Між іншим, багато віруючих на це не звертають уваги через те… що мало зважають на думку оточення, яке шукає розраду в тому самому алкоголі та транквілізаторах.
Цікавий ще один момент у роздумах багатьох атеїстів, які відкидають існування Бога-Творця, проте вважають, що віра в Нього потрібна, бо вона допомагає людям… І допомагає куди краще, ніж ті самі алкоголь і транквілізатори. Але це стосовно реакції на фільм з боку невіруючого. Тепер варто сказати про переосмислення цього фільму: як Бог непомітно діє в нашому житті.
У фільмі пан Джонас викритий місцевим шерифом у своєму не вельми зразковому минулому, зізнався перед натовпом, що він дає, каже їм те, що вони хочуть побачити і почути, і від цього людям стає легше. Але все це дійство відбувалося із закликанням імені Господнього і прославленням Його, і Бог відповів, зціливши місцевого парубка, який не міг внаслідок аварії пересуватись без допомоги милиць: він зміг самостійно, цілком невимушено ходити. Ставши свідком такого явного дива, колишній шахрай вмить увірував і покинув селище, а заразом і свою діяльність. Так закінчується ця кінострічка, в якій чудово показано, що ім’я Господнє святе і коли ми Його привселюдно прославляємо, Він неодмінно починає діяти в нашому житті. Навіть через тих людей, які ніколи про це не здогадувалися і навіть не задумувалися про це.
А от чи задумуємося ми? А чи прославляємо ми, віруючі, ім’я Господнє? А якщо і так, тоді де Божі дива? Можливо, тому Господь часто діє через таких пройдисвітів, щоб присоромити віруючих? Хоча можливий і інший варіант, що ми так звикли до допомоги Господньої, до Його незчисленної кількості див, що сприймаємо їх як саме собою зрозуміле, на відміну від невіруючої частини населення, для якої це все залишається малозрозумілим і дивовижним до такої міри, що вони готові відкинути його, ніж визнати і прийняти.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Рецензія на фільм «Сила віри»