Нам подарували черепаху. До цього вона жила в однієї дівчинки, а ще раніше – в якогось хлопчика. Ніхто навіть не знав, скільки їй років і, взагалі, звідки вона взялася. Кожного разу її нові господарі давали їй нове ім’я. Але для черепахи це не мало значення – вона не озивалася на жодне з них.
І от ця дивна тварина з новим ім’ям Клава з’явилася в нашій оселі. Кілька днів уся наша родина із задоволенням вовтузилася з нею. Ми спостерігали, як вона їсть, повзає, проводили досліди: катали на іграшковій вантажівці, купали, перевертали до гори ногами. Вона повзала по кімнаті, цокаючи по паркету своїми незграбними лапками, і весь час намагалася потрапити комусь під ноги. Кілька разів її ненароком «відфутболювали», і вона, перекинувшись на спину, крутилася під загальний сміх і вибачення. Це ставало небезпечним для Клави, і ми знайшли вихід – вирішили поселити її в старому акваріумі. Наша черепаха була наземною, тому з акваріума довелося зробити тераріум. Ми насипали туди камінців, поклали суху траву, поставили мисочки з їжею та водою, і наша Клава оселилася в «новій квартирі».
Вона швидко призвичаїлася, і її життя плинуло спокійно й одноманітно. Вона спала та їла, їла та спала. Ми не часто непокоїли її. Іноді Катруся клала її в кошик і несла на прогулянку до ботанічного саду, іноді ми купали її, іноді пускали погуляти по кімнаті. А зазвичай вона сиділа у своєму скляному будиночку й ліниво спостерігала за нами.
Проте одного разу її безтурботне життя було порушене – до неї підселили нових мешканців. А сталося це так.
Ми помітили, що в ніші на кухні постійно чути якесь підозріле шарудіння. Минуло кілька днів, і ми вирішили подивитися, що ж там таке. Ми зазирнули в нішу й виявили джерело незрозумілого звуку. Шерхіт походив зі старої поштової скриньки для листів і газет, яку чомусь свого часу не викинули, а вирішили зберегти (напевне, як «музейний експонат»). А здійняли це шарудіння двійко маленьких мишенят. Їхня мама, напевно, пішла й десь заблукала. І ці двоє мишачих малят залишилися самі. Я не знаю, скільки днів просиділи вони там, налякані та голодні. Коли ми витягли малюків зі скриньки, вони мали такий жалюгідний вигляд що всі й забули, що це – миші, тварини, які завдають шкоди. Це були дві живі істоти, знесилені та безпомічні. Ми перш за все нагодували їх. Вони з’їли все, що їм запропонували, й запитливо подивилися на своїх рятівників. Від довгого голодування мишенята були зовсім худенькі, їхні голови здавалися величезними порівняно з тулубом. Постраждалі потребували, якщо не лікування, то, принаймні, піклування.
От тоді ми й прийняли рішення потіснити Клаву й пустити мишенят до її оселі. Клава байдуже поглянула на двох наших нещасних пуголовків, котрі завмерли в найдальшому куточку акваріуму. Вони, притулившись одне до одного, зі страхом дивилися на жахливе «чудовисько» й чекали, коли воно їх з’їсть. Та Клава не стала їсти мишей, їй вистачало тієї їжі, яку вона щодня отримувала від нас.
Щоб мишенята не почали рити нірку в акваріумі, ми кинули їм старі Катрусині рукавички. Мишенята швиденько зайняли кожен свою. Тепер вони почувалися безпечно.
Клава з ними жила мирно, проте коли вони намагалися щось поцупити, черепаха робила різкий рух і шипіла. Але це не дуже допомагало, бо мишенята були на диво дружні й завжди діяли спільно – одне відволікало Клаву, а друге в цей час крало їжу. Коли Клава була в доброму гуморі, вона дозволяла мишенятам трішки покататися на собі. Це було дивовижне видовище – двоє мишенят їдуть верхи на черепасі!
Минав час. Мишенята зміцніли, підросли й надумали втекти. Я не знаю, як вони домовилися з Клавою, але план вони склали пречудовий. Клава впритул підповзла до скла акваріума, одне мишеня стало задніми лапками на її панцир, а передніми обіперлося на скло. Друге мишеня розганялося, заскакувало Клаві на спину, потім на спинку свого брата й стрибало вгору, намагаючись вистрибнути з акваріума.
Це була явна змова черепахи і двох мишенят, бо вони повторювали цю спробу кілька разів! Як змогли ці тварини зрозуміти одне одного? Як змогли мишенята пояснити Клаві, що від неї потрібно? І як Клава погодилася допомогти їм? Для мене це й досі загадка. Мене захоплює в цих мишенятах прагнення до волі, захоплює їхня винахідливість. Поведінка Клави також викликає повагу. Ця незворушна, байдужа й лінива черепаха, виявляється, може здійснити й шляхетний учинок.
Ми відпустили мишенят на волю, а Клава ще довго жила в нас, доки ми не подарували її своїм знайомим, які мріяли мати черепаху.
Часто ми недооцінюємо здібності тварин. Іноді мені хочеться сказати людям: навіть миші змогли домовитися з черепахою, а ви… Усе сперечаєтесь і сперечаєтесь. А потрібно – лише підставити вчасно іншому плече, щоб на нього можна було спертися.
