Коли Давид стояв над поверженим гігантом, усі були в замішанні, і в той же час відчували ейфорію. У рукопашній сутичці армії ізраїльтян і филистимлян оточували Давида, який тримався осторонь. Серед тисячі солдатів він мав відчувати лише присутність Божу. Він розумів, що велетень пав від його руки. Можливо, серед переможних криків він навіть чув власне ім’я. Але в ту велику мить, я вірю, серце Давидове переповнювало усвідомлення того, що це Божа перемога. Господь довів, що Давидове серце не помилялося. Жоден ворог не сильний, не великий, не озброєний достатньо для того, щоб протистояти Живому Богові.
Справжня розв’язка у двобої з Голіафом настала не в той момент, коли гладкий маленький камінь потрапив у голову гігантові. Вона сталася під час тієї промови, яку Давид вимовив, перш ніж кинути камінь. Його слова, кинуті через прірву, розкривають глибину його віри в Бога, якій протистояв велетень.
Частенько ми надаємо більше значення предметам, ніж їх справжній власник. Я припускаю, що це стосується і Давидового каменю. Не те, щоб його проста зброя не мала значення. Саме на цей його кидок звернули величезну увагу. І на падіння Голіафа. Хоча я сумніваюся в тому, що Давид надавав кидку велике значення. Цілими днями, граючи на пасовищах на гуслях, він вірив, що якщо Бог вирішує зробити щось незвичайне, то підійде будь-яка зброя. І якщо Бог приймає рішення скрушити триметрового велетня, у центрі уваги не мають права знаходитися ні Давид, ні його кидок.
