Якось під вечір старий Метушалах сидів перед своєю хатою. До нього підійшов син Ламех і сказав: «Погляньте, тату! Я приніс вам плоди землі: фіги, фініки, яблука й груші. Скуштуйте їх!» – «Присядь зі мною, Ламеху, й поможи мені згаяти час: щось ноги не держать мене сьогодні, такі вже вони зробилися старі та слабкі. Розкажи мені, як справи внизу, у людей у долині».
Ламех повів свою оповідь: «Коли я сьогодні працював у полі, до мене підійшла купка молодиків. Вони насміхалися з моєї праці й кидали каміння на мою ниву. Я відступив назад. Тоді вони почали цілити по наших фруктових деревах, аби збити плоди. Погляньте, багато груш та фіг, що я приніс вам, побиті».
«О, цей грішний рід! – скрикнув Метушалах. – Ось що доводиться бачити моїм старим очам, які колись бачили благословенні часи великого Еноха: як він тоді піднявся перед нами на гору, та як учиняв жертви, і як янголи в цю мить спустилися з небес і благословляли всіх, хто там був! О, Ламеху, як похмуро стало у світі!»
«Так, батьку, так воно і є. Люди думають про зло. Дикі зграї чоловіків та жінок виходять з осель долини, грабують поля, відгонять селянські стада з пасовиськ, колють чужу худобу та поїдають її. Вони вибудували собі багато кам’яних будинків і назвали це містом. Наймерзенніший з них той, кого вони найбільше від усіх бояться, хто увінчав себе короною. Мені розповідав це один подорожній, що проходив у тих місцях».
Поки Ламех говорив, Метушалах їв фрукти. Розглядаючи розбите каменем яблуко, він задумливо промовив: «Люди залишають шляхи Господні. Світ псується. Навіть плоди нині не такі смачні, як раніше. Колосся на полях росте дрібне й мізерне. Якщо на нашу Землю не прийде новий Енох, вона знову вся погрузне в гріхах».
