Так вийшло, що в останні декілька тижнів я часто зустрічаюся з хворими людьми. Точніше, важко хворими. Частину з них я знаю дуже добре, з деякими знайомий не так близько. Серед них є і літні люди, а є і ті, хто зовсім ще молодий.
Йдеться, зрозуміло, не про легку застуду. Я говорю про захворювання, які повністю ламають сталий життєвий ритм. Коли усе життя хворого і його близьких кардинально змінюється і усе, що здавалося таким важливим ще місяць тому, раптом йде навіть не на другій, а на десятий план. Коли ще учора абсолютно здорова і повна сил людина раптом стає абсолютно безпорадною і потребує постійної опіки.
Що говорити в таких ситуаціях? Усе виглядає якось фальшиво, і слова здаються зайвими. Відразу ж на думку спадають друзі Іова, які намагаються збудувати якийсь причинно-наслідковий ланцюжок і пояснити причину страждань, що обрушилися на нього. Проте ці потуги усе «розкласти по поличках» виявляються недоречними. Спроби утішити стражденного також виглядають якимись жалюгідними. І чи може дійсно утішити людина, яка навіть не уявляє той біль і ті страждання, які обрушилися на хворого?
Понад усе за ці минулі декілька тижнів мене уразило те, що ці важко хворі виявилися всі як один дуже сильними і мужніми людьми. Розмовляючи з ними, я вражався їх стійкості і спокою. Я не можу уявити, як би я міг, наприклад, знаючи про прийдешню дуже важку операцію, результат якої важко передбачити, не впадати в депресію, роздумуючи про свою хворобу день і ніч, а будувати плани на майбутнє і ще примудрятися заспокоювати інших. А вони чинили і чинять саме так.
Чому раптом важко захворює людина, яка знаходиться в самісінькому розквіті сил? Чому так несподівано рушаться усі плани на майбутню відпустку, яку так хотілося усій сім’ї провести разом, і молода жінка потрапляє на операційний стіл із страшним діагнозом? Чому?
Як утішити важкохворого і його близьких? Можна прочитати сотні книг з душеопіки, познайомитися з різними методиками спілкування з важкохворими, але як можна говорити якісь заяложені фрази, якщо сам навіть не можеш уявити себе на місці того, хто страждає?
Чому? Чому? Чому?… Я не вірю, що хтось знає відповідь на ці питання. Але я вірю в те, що одного разу ми це дізнаємося. Дізнаємося і зрозуміємо. Тоді ми отримаємо відповіді на усі наші питання і тоді, як пише Іоанн, «витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерти не буде вже, ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде» (Одкр. 21:4).
