На смертному одрі відкриваються найпотаємніші моменти життя. На порозі смерті немає сенсу що-небудь приховувати. Відразу ж виявляються секрети, про які близькі не мали ні найменшого уявлення. При цьому часто виникають парадоксальні ситуації. Згадуються невирішені проблеми минулого. У такі миті втрачає значення те, що нещодавно здавалося нам дуже важливим. Усе світське тане, мов піна у ванні. Перед умираючим відкривається зовсім інша перспектива. Запитання вічності миттєво затьмарюють найважливіші проблеми земного життя. Останніми словами Вольфґанґа Амадея Моцарта були: «Присмак смерті на моєму язиці. Відчуваю щось, що йде не від нашого світу». Моцарт далеко не єдиний, хто перед обличчям смерті побачив усе зовсім в іншому світлі. Багато з людей в останні миті свого життя приходять до абсолютно нових пізнань.
Усе це може бути й навпаки. Наприклад, високо інтелігентний Йоганн Вольфганг фон Ґете, наприкінці свого життя вигукнув: «Більше світла, більше світла!» Уся його життєва мудрість у цю хвилину виявилася непотрібною. Ми часто чуємо про людей, які на смертному одрі намагалися сперечатися з Богом. Про Фрідріха Ніцше говорять, що його смерть була страшною. І це відбулося незважаючи на те, що у своїй книзі «За межею добра й зла» він писав: «Людина повинна відходити з життя як Одіссей від Навсікаї, прощаючись закоханим». Усупереч цьому смерть цього знаменитого філософа була чим завгодно, тільки не «прощанням». Не допомогла йому й думка з його книги «Так говорить Заратустра»: «Немає ніякого диявола, ніякого пекла. Твоя душа незабаром буде так само мертва, як тіло. Не бійся».
Багато хто лише на смертному одрі згадують, як їх старенька мама, що вмерла піввіку тому, повторювала біблійні настанови, своє набожне виховання, за яким вони не жили. Такі думки приходять перед обличчям смерті. Людина пригадує події, про які протягом багатьох років не думала. На порозі смерті набуває значення все те, що при житті ми не цінували. У пам’яті спливе розмова двадцятилітньої давнини. Не один в останні хвилини життя сказав: «Ох, якби можна було все розпочати спочатку». Але час згаяно. Біблія говорить: «…що тільки людина посіє, те саме й пожне» (Гал. 6:7).
Коли людина помирає, вона відчуває, що скоро постане перед судом. Це стосувалося й тих, хто при житті ні в що не вірив. Такі почуття мають і ті, хто моляться, і ті, хто насміхаються. Оцінці підлягає життя і християн, і атеїстів. Біблія вчить, що наше перебування у вічності визначається нашим нетривалим життям на землі. Але чи варто нам міркувати про вічність у ті хвилини, коли нам добре? Хтось одного разу дуже лаконічно сказав: «До тебе вмерло вже стільки, що й ти зумієш». І все-таки досить важливо, щоб ця сувора неминучість привела нас до роздумів, чи правильно ми живемо на землі.
