Жив собі колись хлопець на ім’я Тома. Друзі дуже любили його й називали просто – Том. Він був спокійний, щирий, жертовний. Все ж у його поведінці було щось, що робило цього хлопця «особливим». Зіткнувшись із чимось новим, Тома зазвичай морщив чоло й казав:
– Мушу про це подумати!
Він був класичним зразком людини, яка реалістично оцінювала оточуючу дійсність.
Коли всі захоплено вигукували: «Йдемо на озеро!», Тома дивився на небо й казав: «Ліпше не треба. Буде дощ». І завжди мав рацію.
Одного дня весела компанія друзів з палестинського села вирушила на прогулянку в пустелю. Там було безліч чудових і цікавих місць.
Хлопці до знемоги бігали скалами, що мали незвичайну форму та, мабуть, пам’ятали не лише страшних потвор, а й давні цивілізації.
Безтурботно бавлячись і гуляючи, вони опинилися над краєм широкого й глибокого яру, внизу якого текла ріка. Тоді найменший з-поміж них, Гіона, заволав:
– Он там є міст!
Вузенький підвісний місток було причеплено до старих і гострих кам’яних брил, що нависали над двома кам’янистими краями яру. Хлопці хутко побігли до моста й уже хотіли ступити на нього, як раптом пролунав сильний голос Томи:
– Стоп, зупиніться!
Один з хлопців повільно підійшов до містка й обережно перевірив стопою камені, якими треба було йти до нього. Ледь торкнувся до них, як камені покотилися й полетіли вниз, залишаючи за собою непроглядну смугу куряви.
З уст хлопців майже одночасно вирвалося:
– Дякуємо, Томо!
Минуло багато років, і Тома став одним з дванадцяти апостолів, яких обрав Ісус, щоби впродовж цілого життя вони були Його учнями. Ісус знав, що на Тому завжди можна покластися. Його характер з того часу не змінився.
Якось Ісус сказав Своїм друзям:
– Ви знаєте, в яку дорогу Я вирушаю. Вам вона відома.
Тома, як завжди, відважно перебив:
– Господи, не знаємо, куди йдеш. Як, отже, може бути нам знаною дорога?
– Я – дорога, – додав Ісус, але Тома продовжував хитати своєю великою кучерявою головою. Справа залишалася для нього туманною, бо він вірив лише в прості речі й у те, що можна було перевірити.
Однак дійсність виявилася трагічною: Ісус помер на хресті, сам серед людей, які проклинали Його, з руками й ногами, пробитими великими цвяхами, з раною від списа, який проколов Йому бік. Усе це Тома бачив на власні очі, незважаючи на те, що вони були повні сліз. Ісус, найбільший друг, якого Він так сильно любив, просто помер. І не було щодо цього жодного сумніву. Тома знав, що правду завжди треба приймати, якою б вона не була.
Тому того недільного ранку, коли Марія Магдалина прибігла разом з іншими жінками і радісно вигукнула: «Ісус живий!» – Тома пробурчав:
– Це вигадки! Якщо Його тіла немає в гробі, то це означає, що Його хтось просто вкрав!
Для Томи все було закінчено.
Але наступного дня до нього прийшли апостоли. Вони були такі ж радісні, як жінки, що приходили раніше:
– Чому тебе не було, Томо! Ісус явився нам учора ввечері!
Тома повторив:
– Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця в місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю!
Через вісім днів після цього апостоли знову разом перебували в Єрусалимі, але цього разу серед них був і Тома. Ісус прийшов до апостолів крізь зачинені двері світлиці, зупинився перед ними й промовив:
– Мир вам!
Потім, усміхнувшись, глянув на Тому:
– Простягни свою руку і вклади свій палець у Мої рани. Та й не будь невіруючий, а віруючий!
Неймовірно зворушений, Тома кинувся до ніг Ісуса й радісно вигукнув:
– Господь мій і Бог мій!
Щойно тепер він зрозумів, що було правдивою й справжньою дійсністю.
Ісус міцно притулив його до Себе і сказав:
– Побачив Мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!
Тома погодився:
– Якщо навіть я повірив, то повірять усі!
Його друзі голосно засміялися.
Суть оповідання
Приклад апостола Томи навчає нас, що дорога віри не завжди легка й що іноді на ній трапляються несподіванки.
