Коли ніби всі винні…

Часто в убогих людей розвивається гіпертрофоване почуття справедливості, коли вони вважають, що через їх злидні їм винний увесь світ. Себе ж вони в жодній мірі не вважають чимось зобов’язаними. Часто такими настроями в суспільстві користуються безсоромні політики, які обіцяють виборцям золоті гори в разі їх обрання. Їм вірять на слово, за них голосують або ж підтримують їхні заколоти, як сталося в жовтні 1917 року. Тільки убогих від таких дій не меншало, а тільки більшало, бажання ж легкого життя залишалося.

Звідки ж береться в людей такий потяг, ніби їм усі винні? – Він має давню історію: «Будете, як боги» (Бут. 3:5), – казав спокусник Єві в Едемському саду. Егоїзм, гіпертрофована любов до себе – от причина такого ставлення до життя, яке робить людину глибоко нещасною. Чому? – Бо людина замикається на своїх проблемах, починає шкодувати себе, тим самим посилюючи свої негаразди. До того ж постійні нарікання на долю віддаляють нас від Бога, що додає нам страждань. Натомість, вдячність – наближає: «За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:18), – особливо вдячність за скорботи.

– Що за безглуздя, дякувати за страждання? – Уся річ у тому, що більшість з нас згадує Бога, коли нас спіткає якесь лихо чи негаразд: «Як біда до порога – усі до Бога», – як свідчить народна мудрість. Мудрі люди розуміють, що часто Бог може достукатися до нашого серця лише через усілякі скорботи та негаразди, і вдячні Йому за те, що Він їх не забуває, і ясна річ, допомагає, бо Бог: «не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом із спокусою дасть i полегшення, щоб ви могли перенести» (1Кор. 10:13). Але все це можливе лише в тому разі, коли людина звертається до Бога по допомогу, а не нарікає на долю і вважає, що їй усі винні через її «надмірні» страждання. До речі, подібне ставлення до життя притаманне не тільки убогим верствам населення, а взагалі всьому людству, просто серед убогих воно більш помітне.

Але серед убогих можна знайти справжні приклади нелицемірного упокорення, щирого сподівання на Божу допомогу. Такий приклад нам являє убогий Лазар з притчі Христової, який «бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси, приходячи, лизали струпи його» (Лк. 16:21). Як можна зрозуміти з контексту притчі, Лазар не скаржився на свою долю, не гнівався на оточення, не пред’являв рахунки Богові, він просто «бажав насититися», тобто вдовольнити первинні людські потреби. З історії та власного досвіду нам відомо, що люди, які вважають, що увесь світ їм винний, ніколи не обмежуються найнеобхіднішим: будь-яка допомога лише підсилює їх запроси та бажання.

«Прийшло вмерти вбогому, і віднесений був ангелами на лоно Авраамове» (Лк. 16:22), – тобто в рай, а куди подінуться вічно чимось невдоволені люди, яким до того ж усі винні? Напевно, це питання не потребує відповіді.

Редакція сайту


Ваш коментар: