Людський парадокс

Багато людей забувають, що вони смертні. Сама думка про це здається для них блюзнірською: як таке взагалі може бути, що мене колись не стане? Не дивуйтеся і не смійтеся, так думає більшість людей. І в цьому, насправді, немає нічого дивного, адже таким чином нагадує про себе незнищенний спогад про рай. Навіть, найбільш затятим атеїстам.

«І заповів Господь Бог людині, сказавши: від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш… І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 2:16,17; 3:6), – от так, загалом, увійшла смерть до людей, які, як можна припустити, за первинним задумом Божим були безсмертними. Але це залишилося в минулому, проте зовсім не стерлося з глибинної пам’яті, з підсвідомості людей. Навіть атеїстів.

Отже, люди підсвідомо відчувають себе безсмертними. І в цілому вони праві, з лише певним уточненням: безсмертні духом, а не тілом: «Бо знаємо, що‚ коли земний наш дім, ця хатина, розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний. Від того ми і зітхаємо, бажаючи облачитися в небесне наше житло; тільки б нам і вдягненим не виявитися нагими» (2Кор. 5:1-3). У цих трьох коротеньких біблійних віршах не тільки згадується про смертність нашого тіла і про майбутнє на небесах, до якого покликаний кожен з нас, але також вказується причина, через яку більшість людей не приймають небесної реальності: «Тільки б нам і вдягненим не виявитися нагими».

Щоб потрапити на небеса, треба очиститися, омитися від гріхів своїх, що можливо здійснити лише завдяки спокутній жертві Христовій, бо на небеса не ввійде «ніщо нечисте, і ніхто, підданий мерзоті і неправді, а тільки ті, які написані у Агнця в книзі життя» (Одкр. 21:27). Саме до цього закликає кожного Господь через Своє записане слово і саме про це насправді мріє кожен з нас: «Бо ми, знаходячись у цій хатині, зітхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягнутися, але вдягнутися, щоб смертне поглинуте було життям. На це саме і створив нас Бог і дав нам запоруку Духа» (2Кор. 5:4,5). Але на заваді цьому Божому прагненню, «Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1Тим. 2:4), стоїть небажання людей каятися у власних гріхах.

«Світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла, щоб відкрилися діла його, бо вони чинилися в Бозі» (Ін. 3:19-21), – останнім часом постійно доводиться наводити це Христове порівняння темряви і світла, яке Він промовив у Своїй бесіді з Никодимом, і яке якнайкраще ілюструє небажання багатьох людей каятися у своїх гріхах, щоб тим самим навернутися до Бога та отримати доступ до Небесних обителей. Для багатьох куди легше просто гнати чимдалі від себе думки про смерть, обурюватися нагадуванням про неї і вдавати, що жити вони будуть ще довго і щасливо. Навіть у тому випадку, коли виття сирен повітряної тревоги може свідчити про інше.

Редакція сайту

Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
docЛюдський парадокс


Ваш коментар: