Коли зручний «жорстокий Бог»

Багато людей задаються питанням: «Навіщо Бог створив людей? Адже ми все одно не виправдовуємо Його бажань: ненавидимо один одного, вбиваємо, засуджуємо, плодимо всілякі гріхи, причому часто самі не здогадуємося, що грішимо. Ми дійшли до того, що створили ядерну бомбу – як апогей абсолютного руйнування. Праведників у світі дуже мало (себе до них, як правило, не відносимо), у рай потрапити дуже важко (для цього потрібно працювати над собою все життя), у пекло ж потрапити – неймовірно легко».

Коли я бачу подібні міркування, мені щоразу згадується одне з оповідань Честертона – «Зламана шпага». Там автор розповідає, як під час війни один полководець посварився зі своїм офіцером і убив його. А потім, щоб приховати вбивство, влаштував безрозсудну атаку, в якій загинув майже увесь його полк. «Де найкраще заховати листа? У лісі. Де найкраще заховати труп? Серед інших трупів».

За власним сумним досвідом знаю, що думки про Божу жорстокість, гріховність і загибель усього людства спадають на думку якраз у ті періоди життя, коли я сам скоїв якийсь тяжкий гріх, з яким ніяк не можу розстатися. І тоді мій хитрий і виверткий розум намагається заховати цей нерозкаяний гріх у глобальних людських гріхах. А викриття совісті глушить лукавими думками про якийсь прийдешній звинувачувальний вирок, який Бог винесе всьому людству, за винятком неймовірно малої кількості праведників. Чому я називаю такі думки лукавими? Та тому, що в них міститься відразу дві ганьби: на людину і на Бога. Адже знаю ж з Писання, що і про одну людину не можна виносити суд. Та що там – про людину! Не можна засуджувати навіть один-єдиний вчинок іншої людини. А тут зовсім трохи подумав, зробив пару-трійку нескладних висновків, і – на тобі: усе людство вже виявилося викритим у злочині, і провина його доведена, і вирок ухвалений. Та й ще від імені самого Бога. І, зауважте, – жодних шансів на помилування: ну хто ж це може помилувати, коли сам Бог до погибелі засудив? Ось так – спочатку створив не зрозуміло для чого, потім прирік на безглузде і тяжке існування, а у фіналі – так, засудив до пекельних мук, яким не буде кінця. Такий от у нас Бог, і таке от людство.

Багато разів мій розум пускався бродити цими плутаними доріжками. Проте зараз я абсолютно упевнений, що за всіма подібними міркуваннями немає ні Бога, ні реальних людей, а є лише зле бісівське нашіптування. Адже це бісівська спеціалізація – сварити людину з Богом, обмовляти Його, брехати про Нього. І відбувається це завжди за однією і тією ж схемою: спочатку біс умовляє тебе піддатися спокусі, зробити щось заборонене. А коли ти повівся на його зваблювання, починає вселяти, що тепер шлях спасіння для тебе закритий, тому що гріх твій безмірний, а Бог жорстокий, невблаганний і неймовірно далекий від людства, що загрузло в гріху. Ось тут якраз і починаються всі ці роздуми на тему «навіщо Бог створив світ, коли всі навколо приречені на погибель».

А якщо хоч би трохи відволіктися від цього свого внутрішнього солодкого ниття, то очевидним стає простий факт: ми нічого достеменно не знаємо один про одного навіть у цьому житті, що вже тут казати про чужу посмертну долю.

Про конячку і копієчку

У мене був приятель, трудяга, усе життя робив за невелику зарплатню. Пив запоями, бився, потрапляв у міліцію, жив з якимись безпутними жінками. Родичі його тихо ненавиділи, сусіди і знайомі давно махнули на нього рукою і вважали пропащим. А потім він загинув, рятуючи людину з будинку, що горів. Кинувся у вогонь заради ближнього, ні секунди не роздумуючи. От і спробуй тут визнач його посмертну долю. Жив непутяще, загинув як герой.

Таких прикладів у моєму житті було небагато, але кожен з них ніби струшував мене, нагадуючи, що не можна судити про людину за її гріхами. І вже тим більше безглуздо за гріхами судити про все людство. Єдиним практичним сенсом таких сумних висновків, як я вже казав, може стати моя неусвідомлювана спроба приховати лист у лісі – розчинити свої гріхи в загальнолюдській гріховній каші. За песимістичними міркуваннями про кінцеві долі всього світу зазвичай ховається тривога про власну долю, страх, очікування заслуженого покарання. І тому жодні богословські аргументи втіхи тут не принесуть. Зовсім інші ліки треба вживати від цієї хвороби.

Митрополит Антоній Сурожський (на фото) пригадував, як один його знайомий священик мав бесіду з чоловіком, який дуже довго пояснював, чому він не вірить у Бога. Священик уважно вислухав його, а потім сказав:

– Бідний, що ж ти такого накоїв, щоб Бог став тобі не потрібен. Йди, подумай, з якого моменту це в тебе почалося.

Чоловік повернувся додому і став думати, спантеличений такою постановкою питання. Він чекав місіонерської промови, диспуту чи хоч би поради прочитати якісь розумні книжки, а замість цього почув – йди і розберися, що ти колись накоїв. Але він був скрупульозною, добросовісною людиною і все-таки пригадав. Виявилося, у дитинстві батьки кожної неділі давали йому копійку, щоб він поклав її в шапку сліпому жебракові, який стояв на паперті біля храму. Одного дня йому придивилася іграшка в магазинній вітрині – дерев’яна конячка, що коштувала шість копійок. Він попросив мати її купити, та відмовила. Він дуже засмутився. А наступної неділі, коли йшов у церкву і дійшов до жебрака, то подумав, якщо шість разів не подати йому копійку, він зможе купити конячку. І копійки не подав. Так він вчинив чотири рази, а на п’ятий подумав: «А якщо взяти в нього одну копійку, то я на два тижні раніше зможу купити цю конячку». І він у сліпого вкрав копійку.

Після цього він увійшов до храму і відчув, що не може стояти попереду: раптом Бог його помітить, – і пішов в якийсь кут. Він зрозумів, що його справи кепські і тепер від Бога йому слід ховатися.

А тут якраз повернувся з університету його старший брат і став йому доводити, що Бога немає. Бідний хлопчик з радістю вхопився за цю думку Адже якщо Бога немає, то абсолютно неважливо, що він вкрав цю копійку і не поклав п’яти. І з цього почався його атеїзм: вчення про те, що Бога немає, він сприйняв як єдиний порятунок проти докорів власного сумління. Згодом цей чоловік знову набув віри і сам став священиком. Але шлях до духовного відродження почався для нього не з богословського диспуту, а із спогаду про дерев’яну конячку і копієчку, вкрадену в дитинстві в жебрака.

Міркування про безглуздя всесвіту і жорстоку байдужість Бога до прикростей занепалого людства, на мою думку,  мають те саме коріння. Це лише реакція на якийсь гріховний вчинок, від якої лише один крок до вигнання Бога зі свого серця. І замість глибокодумних терзань про долі світу тут слід серйозно замислитися про долю однієї людини – про свою власну. Треба знайти у вже прожитому свою «конячку» і свою «вкрадену копієчку», які відрізали тебе від Бога, віддавши на наругу духам злості і брехні.

Духовне знеболення

В історії Церкви був випадок, коли видимою нісенітницею і несправедливістю світу стурбувався не хтось, а сам основоположник християнського чернецтва Антоній Великий. Вітм, питання свої він направляв за точнішою адресою, задаючи їх самому Богові: «Господи! чому деякі з людей досягають старості і стану немочі, інші помирають у дитячому віці і живуть мало? Чому одні бідні, – інші багаті? Чому тирани і лиходії благоденствують і користуються всіма земними благами, а праведні гнобляться напастями і убогістю?»

Антоній довго молився, і Бог йому відповів. Втім, відповідь ця була дуже простою і несподіваною, оскільки переводила проблему в зовсім іншу площину: «Антонію! Дивись на себе і не досліджуй доль Божих, бо це – шкодить твоїй душі».

І вже якщо для великого подвижника Антонія такі дослідження виявилися шкідливими, то навряд чи вони можуть бути корисними для мене, зовсім не схильного до духовних подвигів. Що за потреба мені замислюватися про долі світу, коли я сам живу безладно, лінуюся, заздрю і багато чого ще роблю такого, про що вголос казати не хочеться? Навіщо мені гадати, де повернув не туди чужий однокласник, коли я достовірно знаю, де сам робив у житті рокові повороти, наслідки яких досі до кінця так і не виправив?

«Дивись на себе» – адже це не якась пустопорожня риторика, а найнасущніша порада, якщо вдуматися. Наприклад, якщо в мене захворів зуб, то найостанніше, що я стану в цій ситуації робити, – це роздумувати про недосконалість людської природи і всесвіту. І про Бога я тоді вже не міркуватиму абстрактно, а стану благати Його про те, щоб допоміг перетерпіти біль, поки я дістануся до стоматолога. От це і є «дивись на себе» – коли в тебе болить, коли ти весь зосереджений на цьому болі, і думаєш лише про те, як повернути втрачене здоров’я.

Втім, якщо за мету ставиться не одужання, а лише позбавлення від неприємних відчуттів у хворому зубі, тоді питання вирішується досить легко: в аптеці купується упаковка сильнодіючого анальгетика. Випив пігулку – біль минув. Знову заболіло – знову випив. Мета досягнута. Трохи пізніше хворий нерв помре, і зуб перестане турбувати свого власника. А ще через певний час – просто розвалиться.

І я гадаю, що питання про Божу жорстокість якраз і є такий от пошук духовної анестезії замість лікування власних гріховних болячок. Бо за всім їх видимим різноманіттям ховається одна досить проста надія, яку можна сформулювати приблизно так: «Зараз усі мої аргументи швиденько спростують і незаперечно доведуть мені, що Бог дуже добрий, тому Він спасе абсолютно всіх, без якихось виключень. А значить, і мене теж. Ну, а якщо не доведуть, що ж… Тоді виходить, що Бог дійсно жорстокий, і загину не лише я, але і взагалі всі на світі (окрім праведників, зрозуміло, яких, втім, так мало, що їх можна не брати в розрахунок)».

У чому тут каверза? А в тому, що в обох випадках від мене нічого не залежить. Мені не треба змінювати себе, не треба боротися зі своїми гріхами і пристрастями, взагалі не треба здійснювати якихось активних дій. Достатньо лише плисти за течією життя, чекаючи його кінця. Ну а вже там – як вийде. Або разом з усіма спасуся, або – разом з усіма ж і загину.

От такі думки я і називаю духовною анестезією, що притуплює чутливість до гріха, усипляє совість, що позбавляє людину природного болю, який спричиняє її душі скоєний гріх. І не так вже важливо, чи знайду я для себе втіху в думках про загальне спасіння, або ж вдамся до солодкого смутку від усвідомлення тотальної зіпсованості людського роду. При всіх уявних відмінностях обидва ці підходи є двома кінцями однієї і тієї ж палиці, якою мої нерозкаяні гріхи женуть мене від Бога.

Адже де найпростіше заховати лист? У лісі. У тому самому, де серед безлічі чужих гріхів так легко можуть загубитися моя «конячка» і моя «копієчка».

Автор: Олександр Ткаченко

І знову невеличка ремарка. Слід зазначити, що намагання зняти зубний біль лише анальгетиками без подальшого звертання до кваліфікованого спеціаліста може призвести не лише до руйнування зуба, але і утворення гною на місці інфекції, а також запалення щелепної кістки з доволі сумними наслідками. Цей медичний приклад – прекрасна наочна ілюстрація того, до чого може призвести недбале ставлення людини до власного духовного життя. Редакція сайту

Попередній запис

Привід для критики

Часто в житті складається така ситуація, що вірним не треба свідчити оточуючим про Спасителя і Його Благу звістку, не треба ... Читати далі

Наступний запис

Прагнення до свободи

4 липня США відзначають свій День Незалежності. День Незалежності і США – ці понятті у світлі останніх подій набули серйозної ... Читати далі