«Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» Лк. 23:26-37
І як Його повели, то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом! А за Ним ішов натовп великий людей і жінок, які плакали та голосили за Ним. А Ісус обернувся до них та й промовив: Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, за собою ридайте й за дітьми своїми! Бо ось дні настають, коли скажуть: Блаженні неплідні, та утроби, які не родили, і груди, що не годували… Тоді стануть казати горам: Поспадайте на нас, а узгір’ям: Покрийте нас! Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому?
І вели з Ним також двох злочинників інших, щоб убити. А коли прибули на те місце, що звуть Череповище, розп’яли тут Його та злочинників, одного праворуч, а одного ліворуч. Ісус же промовив: Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!… А як Його одіж ділили, то кидали жереба. А люди стояли й дивились… Насміхалися з ними й старшини, говорячи: Він інших спасав, нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець! І вояки глузували з Нього: приступаючи, оцет Йому подавали, і казали: Коли Цар Ти Юдейський, спаси Себе Сам!
У цьому іноді похмурому світі до нас нерідко приходять світлі хвилини, які не тільки осявають нам шлях, але й нагадують, що Бог з нами.
Один з таких світлих моментів дуже поширений, і ви, напевне, про нього чули, читали або навіть стикалися з ним самі. Мова йде про моменти кардинального прощення: ті дивовижні історії з газет, телебачення чи Інтернету про чоловіків і жінок, що прощають людям, винним у страшних злочинах, вчинених проти них або, найчастіше, проти членів їхніх сімей.
Наприклад, приятель-єзуїт одного разу розповів мені зворушливу історію про свою сім’ю. Однієї ночі його батько прокинувся з глибокого сну і розповів йому про смерть свого шістнадцятирічного сина, який загинув в автомобільній аварії, тому що його приятель на ім’я Кенні сів п’яним за кермо. На суді батько благав суддю дати Кенні мінімальний можливий термін, бо Кенні ніколи не хотів убити свого друга.
Потім мій єзуїтський приятель запитав батька, як він спромігся на це. Його батько сказав: «Я лише зробив те, що вважав за правильне». Він також сказав, що він убачав у Кенні не лише цей єдиний жахливий вчинок. Сьогодні батько мого приятеля досі листується з Кенні, який має своїх дітей. Зі свого боку, останні двадцять років Кенні самовіддано писав батькові хлопця, який загинув з його вини.
І нещодавно журнал «Америка», де я працюю редактором, опублікував чудесну історію про жінку на ім’я Джин – до речі, прокурора – яка простила чоловікові, що убив її сестру, сестриного чоловіка і їхню ненароджену дитину[1]. Убивця не відчував каяття і не визнав провини.
Це історія не про випадкову смерть, а навмисну, і також – дозвольте повторити ще раз – без покаяння. Я повторюю це, тому що багато людей вважають, що не можна простити тому, хто не відчуває жалю за скоєне.
Але Джин змогла простити вбивці своєї сестри. Вона сказала, що в той час фраза «Ти світу гріх забираєш», яку католики промовляють під час меси, глибоко запала їй у серце. Джин казала, що ніколи не знала напевне значення цих слів, але вони аж ніяк не могли означати, що треба взяти гріх, який учинила людина, і заморозити його; і хоч що людина чинитиме далі, і навіть якщо покається, потрібно карати її за це довіку. Це вельми схоже на те, що сестра Гелен Прейжан з Конгрегації сестер святого Йосифа, авторка «Живого мерця», часто каже про людей, засуджених до смертної кари: «Люди – це не лише те найгірше, що вчинили вони в житті».
Через багато років Джин усвідомила, що ніколи не розповідала вбивці своєї сестри про те, що простила йому. Тож вона написала йому листа і розповіла.
У відповідь Джин одержала листа зі зізнанням і каяттям. Він писав: «Справді, я винний у вбивстві вашої сестри… і її чоловіка. …Також я хочу скористатися цією нагодою висловити своє найглибше співчуття і вибачитися перед вами».
Прощення звільнило йому дорогу до правди і каяття.
Я певен, що ви чули подібні історії. І певен також, що ви стикалися з далеко поширенішими випадками, коли жертви звертаються в суді до злочинців і не прощають. Ви, напевне, бачили відео, де родичі жертв кричать до злочинців: «Щоб ти страждав, як страждаю я!», «Бажаю тобі зігнити в тюрмі». «Нехай тебе підсмажать на електричному стільці!», «Надіюся, ти скінчиш у пеклі!». Ці речі легко зрозуміти. Кожному, хто є жертвою злочину, родичем чи другом жертви – а надто насильницького злочину – належить простити за його гнів. Мабуть, я почувався би так само. Це властиво людині.
Але причина того, чому ми так гостро реагуємо на ті інші випадки, коли люди дарують кардинальне прощення, криється в тому, що вони божественні. Саме тому вони зворушують нас. Ті моменти промовляють до сокровенної частини нашого єства, яка інстинктивно розпізнає божественне. Ці моменти видаються нам прекрасними, бо Бог хоче, щоб ми жили саме так. Це свого роду покликання.
Тепер ви могли би сказати: «Це гарні слова, отче, але ви не живете в реальному світі. Що ви знаєте про нього?».
Дозвольте мені запевнити вас, що навіть у чернечих орденах і серед священства можна знайти гнів, гіркоту і недоброзичливість. Але мені не дивно, що люди схильні до подібної ідеалізації. Такого роду романтизм іноді властивий і мені. Якось я сказав до ченця-бенедиктинця: «Мабуть, набагато легше жити в монастирі, ніж в єзуїтській спільноті».
Він лише засміявся і розповів мені кумедну історію. Один старий монах у його спільноті зазвичай виявляв своє невдоволення іншими монахами у вельми винахідливий спосіб. Як ви, можливо, знаєте, зазвичай чернечі спільноти по кілька разів на день співають псалми в каплиці. І от, якщо цей старенький монах сердився на когось, то щоразу, коли слово «ворог» зринало в псалмі, як, наприклад, у «Визволь мене від ворогів моїх», він визирав з-під свого молитовника і з’їдав очима того монаха, на якого сердився[2].
Щодо мене особисто, то я одного разу жив у спільноті з єзуїтом, який практично відмовлявся розмовляти зі мною десять років. Він зневажав мене і не приховував цього під час кожної нашої зустрічі – і наодинці, і в колективі. Якось я запитав, чи, бува, колись його не скривдив, але він не відповів нічого. Я так і не довідався, звідки з’явилася така ненависть, і ця його постава так і не змінилася. У відчаї я попросив поради в старшого єзуїтського священика, відомого своєю святістю.
«Лишається тільки прощати», – сказав він мені.
Лишається тільки прощати. Тому що прощення – це єдине, що може звільнити обидві сторони. Воно звільняє одну людину від полону кривди і неспромоги бачити людину в інших. І також певним чином звільняє іншу. Як переконався батько мого приятеля-єзуїта. Як переконався Кенні, п’яний водій. Як переконалася прокурор Джин. Як переконався убивця її сестри. Ми можемо й не знати, як це звільнить іншу людину, і це, мабуть, відбудеться в цілком несподіваний спосіб, але таки відбудеться.
Замислившись над ситуацією з власного життя, ви можете сказати: «Я ніколи не зможу простити. Це неможливо». Вас могла зрадити дружина, зректися друг або ошукати партнер у бізнесі. Ви можете сказати: «Цей гріх занадто великий». Добре, але згадайте ті дві історії прощення, які ви щойно прочитали.
Тепер погляньте на те, що Ісус вчинив на хресті. Якщо хтось і мав право не прощати, то це був Ісус. Якщо хтось і мав право звинувачувати в гніві, то це був Ісус. Якщо хтось і мав право почуватися безвинно переслідуваним, то це був Ісус. І хоча римські воїни не виявляли перед ним жодного каяття, Ісус не лише їм прощає; Він молиться за них. Зверніть на це увагу. Ісус каже: «Отче, відпусти їм». Він молиться за них.
Тепер поміркуйте над цим рядком: «Бо не знають, що чинять вони». Це корисний здогад. У випадку з Ісусом, Який висів на хресті, ця фраза, з погляду більшости вчених, скоріш за все означає: «Вони не знають, що роблять це Божому Синові»[3]. Але саме ця фраза неабияк допомогла мені з єзуїтом, який не бажав говорити зі мною. Видавалося, що він не знає, що робить. І справді, іноді видається, що люди, які грішать, не можуть мислити ясно. Цей здогад може допомогти й вам на вашій дорозі до прощення. З такої ж причини ми легко прощаємо психічно нездоровій людині за якийсь бездумний, нечемний чи навіть жорстокий вчинок.
І батько мого приятеля, і Джин бачили в людях, які згрішили проти них, не лише цей окремий вчинок, але й власне людей. Ісус чинить так само.
Ісус завжди бачить. І Він бачить набагато далі, ніж люди, що довкола Нього. Він бачить людей, якими вони є насправді. Скажімо, коли Він вперше зустрічає Петра, то бачить не лише простого рибалку з невеличкого сільця поряд з Галілейським морем; Він бачить того, хто має снагу очолити Церкву (див. Лк. 5:1-11). Коли Він зустрічає Закхея, головного митника в Єрихоні, то бачить не лише найбільшого грішника того краю – бо саме ним його вважали інші юдеї – Він бачить людину, яка шукає відкуплення (див. Лк. 19:1-10). Коли Він бачить жінку, спійману на перелюбі, то не бачить лише сам її гріх; Він бачить жінку, яка потребує прощення і зцілення (див. Ів. 8:1-11).
Ісус робить те саме з хреста. Він бачить не лише катів. Він бачить людей, які ухвалюють жахливі рішення, можливо, не з власної волі. Він бачить їх, і любить настільки, що може їм простити. Прощення – це дар, який ви даруєте комусь іншому і собі. Ісус знає це. Він не тільки згадує про це кілька разів у Євангеліях, але й сам демонструє це. Він навчає нас і з хреста.
А тепер постає головне питання: як цього досягти? Можливо, ви бажаєте прощати, але відчуваєте, що нездатні зробити це. Ви хочете звільнитися від кривди, але щиро вірите, що не маєте досить сили.
І вже саме те бажання – чудовий початок, тому що правдиве прощення – це дар від Бога. Це ласка. Ба більше, якщо перефразувати св. Ігнатія Лойолу, засновника ордену єзуїтів, навіть тоді, коли немає бажання прощати, вистачить самого бажання бажання. З рештою Бог дасть Собі раду.
Тож ви можете думати: «Ні, я не можу цього зробити».
І ви маєте рацію.
Ви не можете.
Але може Бог.
[1] Jeanne Bishop, «Lord, Have Mercy», America, April 6, 2015.
[2] Визволь мене від моїх ворогів, о мій Боже, від напасників моїх охорони Ти мене! Визволь мене від злочинців, і спаси мене від кровожерних. (Пс. 59:2,3)
[3] Відповідно до Реймонда Брауна, «Цей акт прощення поширювався на римлян, які фізично прибили Ісуса до хреста, але не розуміли, що чинять цю кривду Божому Синові» (Тhе Death of the Messiah, 2 vols. [New York: Doubleday, 1994], 2, 973).
