Світанок. Воскреслий Христос на березі розвів багаття. На ньому печеться риба. Поруч хліб. Бог чекає тих, кого любить.
Всю ніч учні марно ловили рибу. Хтось з передсвітанкової пітьми, з погано видимого берега порадив їм закинути сіті ще раз в одному, Йому відомому місці. Голод, даремна праця протягом ночі для промоклих людей серйозний привід бути не дуже люб’язними з порадниками, що бродять вночі берегом і просять їжі.
Ісус каже їм:
– Діти, чи є у вас яка їжа? Вони відповіли: ні. Він же сказав їм: закиньте сіті з правого боку човна і впіймаєте.
Але вони були поступливими і довірливими людьми.
Вони закинули, і вже не могли витягти (сіті) через велику кількість риби.
І тут спрацювали дві речі. Перша – професіоналізм. Їм, справжнім рибалкам, стало абсолютно ясно – це диво. Так не буває. А друга – і це вже було багато разів, як у Кані Галилейській, коли Марія сказала: «Що скаже Він вам, те зробіть».
Вони впізнали Його почерк і тоді ученик, якого любив Ісус, говорить Петрові: це Господь. Симон же Петро, почувши, що це Господь, оперезався одягом, бо він був нагий, і кинувся в море.
А це почерк апостолів – кинутися до Бога стрімголов, як на озері Кінерет на Його трапезу, як на Апієвій дорозі в Римі до Нього на розп’яття.
Інші ученики припливли човном, бо недалеко були від землі, ліктів близько двохсот, і тягли сіть з рибою. Дуже зворушливо, що люди не кинули рибу. Війна війною, а обід за розкладом. А могли б усе кинути і поплисти слідом за Петром. А коли вийшли на землю, бачать розкладене вогнище, і рибу, що на ньому лежала, і хліб. Вододар глибин Всесвіту створив хліб, витягнув рибу, розвів багаття та зробив «барбекю» Своїм друзям. Яка ніжність і упокорювання перед люблячими учнями! Ніхто ж з учеників не посмів запитати Його: хто Ти?
Трапеза із Самим Богом. Можна тільки уявити, як на твою долоню лягає печена риба і хліб з рук Христових. І Його очі – зовсім поряд…
Але якось дивно виходить: речі очевидно значущі тут, на небі зовсім не мають ваги, а важливі там, нам у цьому житті здаються не очевидними.
Тут дуже важливими нам здаються гроші. Дуже пристойно, бон тон, зводити будинок, саджати дерева і ростити синів. Багато хто упевнений, що в цьому і є сенс життя. Але це неправда. Заробляння грошей часто спотворює душу. Будівництво вимотує нерви, так що, звівши будинок до старості, залишається зітхнути в ньому і прийняти гіркоту віку. А діти… самі знаєте, що серце болить і тужить про них, ніколи не вщухаючи.
Іноді, стоячи біля труни християнина, з молитвою про його душу, диву даєшся, що деяких людей смерть якось прикрашає. Обличчя розправляється від судом турбот, прояснюється, у ньому з’являється навіть якийсь аристократизм спокою. А родичі кажуть: «Відмучився».
Навіщо ж ми замість Бога тримаємося за те, що нас мучить? Бо багатьом з нас не потрібна любов Божа. Ця любов багатьох лякає і напружує. Любити не хочеться. Любити страшно. Ось тут з усією очевидністю відкривається сутність первородного гріха, що увійшов до людини із словами зміїними: «Будете як боги».
Від цього важко відмовитися – ставити себе в центр Всесвіту. Насправді, весь цей світ створений для людини. В астрономії навіть є система поглядів, яка називається «Антропний принцип». Він свідчить, що синтез зірок і матерії в космосі, що оточує нас, саме розташування космічних джерел таблиці Менделєєва навколо нашої Галактики таке, що неможливо не помітити, що це зроблено як би навмисно для того, щоб на Землі виник унікальний феномен життя. Не усі знають про існування такого космологічного принципу, але дуже багато хто упевнено відчуває, що цей світ створений для них. Це напівправда. Світ дійсно створений для нас, але для того, щоб ми ходили в ньому перед лицем Божим. Багато хто ж ставить себе в центр всесвіту так, що Бог виявляється десь збоку, на запасному місці. На безпечному для себе місці.
Закоханий, як і належить закоханому, часто безрозсудний, марнотратний, легкий, безтурботний і веселий. Здавалося б, так і потрібно жити. Але тоді важко буде побудувати Свій будинок, підняти Свого сина, виростити Своє дерево. У любові важко залишитися самим собою. Адже люблячи Бога, треба розчинитися в Ньому. Справжні закохані зливаються в одне ціле, уподібнюючись Трійці, Самому Богові саме в любові.
У цьому СВОЄМУ людина любить передусім саму себе, своє Я. А в такій закоханості, на жаль, успіху немає. Любов до себе, на противагу любові до іншого, завжди важка, корислива, розсудлива і породжує самотність. Людині здається, що в жертві себе Богові існує трагедія руйнування свободи і такого цінного і унікального Я. Існує якийсь тваринний жах перед любов’ю. Саме тваринний, бо рідкісний звір здатен до любові.
Як дивно не любити Бога. Не хотіти бачити Його. Не хотіти чути Його. Не хотіти увійти до Його радості вічного пасхального Бенкету.
Немає нічого у світі чистіше за цю радість, глибше, повніше і всеохопніше. Ми радіємо друзям, рідні, роботі, життю, а усе – не те. Не так чисто, не так глибоко, не так щиро. Як можна цього не помітити?
…А Христос усе так само стоїть біля багаття і чекає нас на березі Вічності. Чекає коли ми закинемо сіті за Його словом, наповнимо їх рибою і залишимося задоволені звичайним життям з Ним. А якщо нам нецікаве звичайне життя, то, можливо, хтось з нас, так само, як Петро, захоче кинутися до Нього назустріч раніше за всіх, ввергаючись у хвилі, долаючи шістдесят п’ять метрів темного озера. Кинутися у воду, щоб бути задоволеним тим, що вище за життя – радістю і любов’ю Христовою.
Про любов Бога потрібно говорити. Її потрібно шукати. Нею потрібно жити. Бо з нею просто краще і радісніше. Бо наша любов радує Бога. А Його не любити не можна. Коли любиш Бога, то тоді кожен день як Пасха, кожен день, як відблиск райського бенкету. Візьми мене, Господи!
«Готове серце моє, Боже; готове серце моє: буду співати і славити Тебе. Вставай, славо моя! Встаньте, псалтир і гуслі! Встану я рано. Буду славити Тебе, Господи, між народами, буду оспівувати Тебе між людьми. Бо до небес піднеслася милість Твоя і до хмар істина Твоя. Вознесися над небесами, Боже, і по всій землі слава Твоя» (Пс. 56:8-12).
Автор: священик Костянтин Камишанов
