Навіщо рятувати мучеників?

Для нас слово «мучеництво» – це щось далеке, щось з житій древніх і нових святих, які постраждали, коли нас ще не було на світі. Якась зухвала відсторонена повага – так, люди постраждали за Христа, і ми їх глибоко шануємо, але все це десь в іншому часі і просторі, не з нами. Ми живемо в іншу епоху, коли ходити в Церкву, відкрито сповідувати себе християнином – усе це абсолютно безпечно. Старі храми повні народу, будуються нові, Церква оточена шаною і повагою.

Але чи дійсно ми живемо в іншу епоху? Нам просто пощастило виявитися в безпеці. Наш час – це час надзвичайно масштабних гонінь на християн. Настільки масштабних, що навіть європейський Парламент офіційно вживає слово «геноцид». Сотні тисяч, навіть мільйони людей піддаються всіляким насиллям і мукам, приймають тяжкі смерті, або, у кращому разі, вимушені тікати зі своїх домівок світ за очі – тільки тому, що вони називаються ім’ям Христовим.

Це відбувається в землях, які більше за всіх мають право назватися споконвічно християнськими, – там, де вперше прозвучала апостольська проповідь, там, де були засновані перші Церкви. Близький Схід, Сирія, Ірак. Християни жили там буквально з першого століття. Потім регіон став більше мусульманським, християни і мусульмани століттями жили пліч-о-пліч. Тепер ця історія двотисячоліття добігає кінця – християнство в регіоні піддається цілеспрямованому знищенню. Скидання світських диктаторів Саддама і Кадафі, людей суворих, але мало схильних до релігійного екстремізму, спроба зробити те ж саме в Сирії, призвела до того, що вакуум влади, що утворився, заповнили – як це було в Росії з більшовиками – найбільш люті головорізи.

Кривавий хаос робить нестерпним життя усіх – а особливо тих, хто належить до меншин. «Неправильних» з погляду екстремістів-мусульман езидів, християн. Ми постійно чуємо про те, як у тому чи іншому випадку християнам пропонують відректися від віри, щоб врятувати своє життя – вони відмовляються і гинуть під ножами вбивць. Нерідко самі лиходії знімають сцени кривавих розправ, щоб нахвалятися ними на весь світ.

І ці моторошні сцени ставлять світ – і особливо, християн – перед питанням «що ми збираємося робити»? Як реагувати на це? Ми не сумніваємося в прийдешньому тріумфі Правди Божої. Мученики потрапляють на небеса, перебувають у безмежній радості і славі Господа нашого Ісуса Христа. Як вони розділили Його страждання, так і Він розділить з ними Свою славу. Їх страшні рани перетворяться в небесні вінці, тимчасова скорбота – у вічне тріумфування.

Лиходіїв же неминуче спіткає праведний суд Божий. Правда, яка нині здається відкинутою, буде відновлена найповнішим і найдосконалішим чином. Страждальники тішитимуться, а лиходії заридають. Це безперечно і не може бути в нашому, християнському середовищі, предметом суперечок. Варто обговорити інше – які обов’язки віруючих людей у погляді того, що відбувається? Чи повинні ми за них радіти, як за тих, що набули мученицького вінця? А якщо – так, то чи повинні піклуватися про їх порятунок від рук переслідувачів?

Поза сумнівом ті, хто страждає за віру, набувають вінців від Господа; але от про тих, хто може і не хоче запобігти цьому стражданню, так говорити не можна. Страждання може бути рятівним; але от байдужість до чужого страждання рятівним не буває. Як свідчить Писання, “Пам’ятайте в’язнів, ніби і ви з ними були в кайданах, і тих‚ хто страждає, бо й самі знаходитесь у тілі” (Євр.13:3). Бог прославить Своїх мучеників; але не тих, хто активно чи пасивно – своєю зневагою і байдужістю – сприяв їх мукам.

Як каже відомий вислів, «на Хрест не просяться, з Хреста не втікають»; християни не повинні самі шукати мучеництва. Господь Ісус наставляє тікати від гонителів «Коли ж гнатимуть вас в одному місті, біжіть у інше» (Мф. 10:23), апостол Павло прибігав до захисту з боку Римської держави, коли стояла загроза бути розтерзаним натовпом – хоча він же упокорено прийняв смерть, коли його час настав.

Гнані християни можуть і повинні звернутися за допомогою до своїх братів, а ті – зробити усе можливе, щоб цю допомогу надати.

Церква – не держава, вона не може і не повинна діяти озброєною рукою. За єхидним зауваженням одного відомого лиходія[1], у Папи Римського немає дивізій. Але в духовних лідерів є кафедра, з якою вони звертаються до своєї пастви і до всього світу.

Комусь може здатися, що це лише слова, заяви, які звучать добре, але нічого не змінюють у реальності. Це не так. Слова здатні привернути увагу, а ця увага коштує дуже багато чого. Рішення, які приймають світові лідери, залежать від багатьох чинників – але, серед іншого, і від громадської думки. Політика в сучасному світі влаштована таким чином, що ніхто не стане займатися проблемою, яку не просувають у центр громадської уваги шляхом свідомих і обдуманих зусиль. (Такі зусилля називають «лобіюванням»). Ніхто не згадає про долю тих, про кого нікому нагадувати. Світ не стане співчувати тим, хто страждає або терпить несправедливість – доки хтось не потурбується про те, щоб привернути його увагу. Можна засмучуватися несправедливістю такого стану справ – але дивуватися тут нічому. Ресурси людської уваги обмежені, як обмежений телевізійний час і місце на перших сторінках новинних сайтів. Щоб у центр громадської уваги потрапили ці, а не інші новини, хтось повинен зробити саме такий вибір.

Це можливість привернути увагу до долі наших гнаних і знищуваних братів – можливість, яку необхідно використовувати.

Автор: Сергій Худієв


[1] Йосифа Сталіна

Попередній запис

Якщо є на світі дитячий Бог

Який чудовий був у мене друг! Мовчазний. Стриманий. Сумно-строгий. Ми разом вчилися в семінарії. Здається, я його трохи боявся, бо ... Читати далі

Наступний запис

Незвичне мучеництво

«Мученик – людина, що прийняла страждання або загинула за сповідування релігії чи переконань, або навпаки – через відмову їх сповідувати. ... Читати далі