Немає влади не від Бога!

Апостол Павло в Кесарії, Микола Бодаревський

«Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню» – ця цитата з Послання апостола Павла до Римлян (13:1,2) і деякі інші, подібні до неї, стали дуже популярні в Росії починаючи з київського Майдану. Висновок з них робиться цілком однозначний: християнину неприпустимо хоч у чомусь протидіяти чи навіть заперечувати законній владі своєї країни, наприклад, виходити на мітинги. Але, з іншого боку, хіба не буває так, що існуюча влада вимагає від християнина чогось, що йде в розріз його совісті? В історії ми знаходимо чимало таких прикладів.

Ранньо-християнські мученики були офіційно переслідувані за державні злочини: вони відмовлялися приносити жертву богам, у тому числі імператорові. Їм ніхто не забороняв вірити в Христа, навіть не примушував їх серйозно вірити в Юпітера чи Зевса, потрібно було тільки прийняти участь в обов’язковому для всіх підданих імперії культі, хоч би чисто символічно. Вони йшли на смерть, не бажаючи лицемірити.

А новомученики в нашій країні? Вони теж ухилялися від виконання всяких декретів Раднаркому, що скасовували християнство на території СРСР. І в цьому немає нічого нового, у Новому Завіті раніше Послання до Римлян йдуть Діяння Апостолів, і от яку відповідь апостоли дали Синедріону, цілком законному органу влади, на вимогу припинити свою проповідь: «Богові треба коритися більше, ніж людям» (5:29).

Тоді, можливо, принцип тут такий: повністю підкорятися будь-якому велінню влади окрім тих випадків, коли вони вимагають особисто від тебе чогось суперечливого вірі і Божій волі?

Але розкриємо Євангеліє, одним із перших там згадується Іоанн Хреститель. Усі пам’ятають, що він був страчений царем Іродом, але за що саме? За те, що викривав його нечестивий шлюб: Ірод забрав дружину у власного брата. Навіщо Іоанн втрутився в цю приватну справу, адже цар нічого від нього не вимагав, і, більше того, «Ірод боявся Іоана, знаючи, що він муж праведний і святий, і охороняв його; багато що робив, слухаючись його, та із задоволенням слухав його» (Мк. 6:20). Чи не краще було використовувати це ставлення, щоб вплинути і на самого царя, а через нього – на життя в усій країні? Навіщо було йти на принцип, погіршувати відносини, та так, що справа кінчилася стратою? Можливо, Іоанн Хреститель був релігійним екстремістом?

Але давайте подивимося на історію Візантії, де існувала чи, принаймні, проголошувалася «симфонія влади», світської і духовної. Уперше її ідеал був виражений у введенні до 6-ої новели Юстиніана (ІV століття): «Найбільші дари Божі, дані людям вищим людинолюбством – це священство і царство. Перше служить справам Божеським, друге піклується про справи людські. Обидва походять з одного джерела і прикрашають людське життя. Тому, якщо перше дійсно безвадне і прикрашене вірністю Богові, а друге прикрашене правильним і порядним державним устроєм, між ними буде добра згода».

Звернемо увагу на умову: священство має бути безвадне, а царство – правильне і впорядковане, інакше жодної згоди бути не може.

У візантійській історії бувала між двома цими владами згода, але бувало і інше. Як ласкаво і доброзичливо прийняла в Константинополі імператорська пара, Аркадій і Євдоксія, знаменитого проповідника, святителя Іоанна Златоуста, і як палко обрушив він на їхні голови свої проповіді! А коли його просили заспокоїтися, коли загрожували йому карою, відповів він прямо з амвона: «Знову Іродіада біснується, знову обурюється, знову танцює, знову вимагає голови Іоанна на блюді». Це безпосередньо сказано про імператрицю.

І за яким, цікаво, приводом стався конфлікт? Та за найнікчемнішим: срібну статую імператриці встановили на іподромі, щоб потішити государиню, віддаючи їй почесті.

І це далеко не єдиний приклад. От імператор Лев VІ, порушивши церковні звичаї і цивільний закон, виданий його батьком Василем І, вступив у четвертий шлюб. Як і у випадку з Іродом, і з Євдоксією – здавалося б, його приватна справа. Але коли імператор на чолі урочистої процесії на Різдво 906 р. вирушив у собор Святої Софії, патріарх Микола Містик закрив перед ним двері храму і привселюдно викрив його гріх.

Ще один подібний епізод пов’язаний з ім’ям Михайла Палеолога, який осліпив у 1261 р. свого формального співправителя і єдиного законного спадкоємця престолу Іоанна ІV, тоді ще дитину. Це було не лише звірством, але і клятвопорушенням, адже раніше Михайло присягнувся не завдавати шкоди хлопчику-спадкоємцю. Церква не могла погодитися з таким вчинком; імператор, не бажаючи приймати викриттів, після довгих суперечок позбавив влади спершу законного патріарха Арсенія (1265 р.), потім і власного ставленика Германія (1266 р.), але все таки в 1267 р. йому довелося публічно каятися у своєму гріху перед третім патріархом, Йосифом.

Звідки така непоступливість і принциповість? Ну що вартувало просто промовчати, та ще і виправдати своє мовчання цитатою з Писання. І як взагалі поєднати ці протести з тією самою цитатою? Як же сперечатися з владою, якщо вона від Бога?

Той же святитель Іоанн Златоуст цілком ясно вирішив ці нерозуміння у своєму коментарі на це Послання: «Невже всякий начальник поставлений від Бога? Не те кажу я, відповідає апостол. У мене тепер йде мова не про кожного начальника окремо, але про саму владу. Існування влади, при чому одні начальствують, а інші підкоряються, і та обставина, що все відбувається не випадково і довільно, так щоб народи носилися туди і сюди, подібно до хвиль, – усе це я називаю справою Божої Премудрості».

Іншими словами, християни не покликані підтримувати будь-яку наявну владу в усіх її діях, вони зобов’язані шанувати її законні вимоги, і тільки. А як же співвіднести цей самий встановлений Богом принцип влади, як його трактує Златоуст, з конкретним державним устроєм, явно недосконалим, і з конкретними правителями, явно небезгрішними. Що ж, сказати, що нам важливий лише загальний принцип, а люди і установи нам байдужі?

Зовсім ні. Іоанн Хреститель, Іоанн Златоуст, Микола Містик і багато інших викривали володарів саме тому, що ті були для них небайдужі. Зауважимо, що вони при цьому не влаштовували палацових переворотів або революцій.

Так само апостоли не намагалися повалити Синедріон, а мученики не піднімали повстання проти римського панування. Їх зброєю було слово, а не меч.

Форми державного устрою мінливі, і в самих цих змінах ми бачимо прояв Божої волі. Дійсно, християнська проповідь змогла поширитися по всьому Середземномор’ю тільки завдяки тому, що це була територія єдиної держави з розвиненою інфраструктурою. Якби замість Риму на цій території зберігалася безліч дрібних царств, що воювали одне з одним, зробити це було б набагато важче. Сам апостол Павло потрапив у Рим, скориставшись своїм правом римського громадянина просити суду в імператора – він, до речі, не коливаючись, нагадував владі про свої законні права, коли це допомагало справі проповіді.

Поза сумнівом, була Божа рука і в тому візантійському державному устрої, який ми сьогодні пов’язуємо з поняттям симфонії, була вона і в тому, що цей устрій припинився. І революції, і гоніння, і лиха – вони теж відбуваються не без Божої волі, хоча тут ми швидше звикли говорити про «потурання»: Бог дозволив відбутися злу, яке замислили люди. Важко не побачити волю Божу і в тому, що сьогодні наша країна, як і більшість її сусідів, живе за демократичною конституцією, подобається нам це чи ні.

Який же загальний християнський принцип ставлення до влади? Якщо вона опирається християнству, християни повинні залишатися собою, виконуючи її вимоги в тій частині, яка не суперечить їх християнській совісті. Зло і насильство перемагаються добром, а не насильством у відповідь, учив у Нагорній проповіді Христос. Це важко виконати, але цілком легко зрозуміти.

А от як бути в тих випадках, коли влада вважає себе християнською чи хоч би співчуває християнству? Співробітничати з нею, але неухильно нагадувати їй про закони, якщо вона їх порушує, навіть там, де це не зачіпає особисто нас.

Що нам, здавалося б, до незаконних шлюбів царя Ірода чи імператора Лева, чи не краще промовчати в таких випадках? Але ж найрізкішу Христову відповідь в Євангелії отримувало релігійне лицемірство: живеш собі на втіху, але вдаєш, що дотримуєш усі закони. Отже поступати за принципом «нас не чіпають, от і ми не висовуємося», звичайно, можна, тільки в цьому немає нічого від апостольської заповіді. Так само не має відношення до християнства і революційний пафос «весь світ насилля зруйнувати, а потім» побудувати світ ще жахливішого насилля.

Мирно, але твердо нагадувати володарям про ті норми і закони, які вони на словах самі визнають для себе, але не поспішають на ділі виконувати, – от це цілком по-християнськи.

Попередній запис

«Ти цього гідна!»

Одна дуже славна дівчина висловила заповітну мрію: добре, якщо б чоловіки здавали 40% своєї зарплати до особливого фонду, з якого ... Читати далі

Наступний запис

Чи хочемо ми жити в правовій державі?

Зрозуміло, хочемо, тут ні в кого не виникає щонайменших сумнівів! Щоб чиновники строго виконували свої обов’язки, поліцейські не вимагали хабарів, ... Читати далі