Боже запевнення

Петро йде по воді, Філіпп Отто Рунге

Часто можна почути з вуст вірних побоювання в їхній загробній долі, сумніви у власному спасінні. Загалом, таке ставлення корисне, адже, як попереджає Біблія: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:12). І доки ми живі, завжди є ризик відпасти від Спасителя, і тим самим позбавити себе життя вічного. Проте, Біблія в численних віршах переконує нас у Божій любові, запевняє, що ми не байдужі для Нього: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49:15)[1]. Або ж: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5:8), – втім, варто зауважити, грішниками ми і залишилися, але Господь попри це не перестав нас любити. Що, звісно, ще й як надихає, проте побоювання у втраті спасіння все одно залишаються, і з цим варто щось робити.

«Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас» (1Пет. 5:7), – радить нам Слово Боже, Біблія. І ви самі пречудово знаєте, що краще прислухатися до біблійних порад і, ясна річ, послуговуватися ними. А наступна біблійна історія в цьому може допомогти.

«А човен був уже на середині моря, і било його хвилями, бо вітер був супротивний. У четверту ж сторожу ночі пішов Ісус до них, ідучи по морю. І ученики, побачивши, що Він іде по морю, стривожились і говорили: це привид. І зі страху закричали. Але Ісус зараз же заговорив до них і сказав: заспокойтесь! Це Я, не бійтеся. Петро сказав Йому у відповідь: Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді. Він же сказав: прийди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса. Побачивши ж сильний вітер, злякався і, коли почав тонути, закричав: Господи, спаси мене! Ісус зараз же простяг руку, підтримав його і говорить йому: маловіре! Чого ти засумнівався? І, як увійшли вони в човен, вітер стих» (Мф. 14:24-32).

Передусім, хотілося звернути вашу увагу на той момент, де Петро почав тонути. Коли саме це відбулося? «Побачивши ж сильний вітер», він злякався. Подібна картина часто відбувається і з нами: деколи складається враження, як ніби всі сили світу повстають проти нас (деколи і таке буває), проте погляд треба сфокусувати на не прийдешні лиха (саме вони найбільше лякають, а не наявні проблеми), а на кінцеву мету нашої життєвої подорожі – зустріч зі Спасителем. І тоді… Тоді ці проблеми ніби відходять на другий план, а ми бачимо поруч себе «простягнуту руку» – Божу розраду і допомогу.

І часом стає якось ніяково і незручно за свої хвилювання і побоювання: як ми переживемо ті чи інші житейські напасті та негаразди. Адже ми не одні, з нами Господь, Який одного разу пообіцяв: «Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28:20). Це сказав Господь, а не якась людина, в якої ввійшло до звички порушувати власні обіцянки. Господнє слово завжди здійснюється, воно апріорі не може бути порожнім, «бо не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1:37). Чого ж ми тоді сумніваємося? Чи просто про це забуваємо?

«І, як увійшли вони в човен, вітер стих», – а такий досвід доступний не тільки апостолам, але кожному, хто свого часу ризикнув довіритися Господові. Досвід, який за жодні скарби не проміняєш у світі – відчуття неземної легкості, піднесення та безмежного щастя, а також впевненості, що ти не один і є Хтось, кому ти точно не байдужий.

Редакція сайту


[1] Дехто б у першу чергу навів всім відомий 16-й вірш з 3-го розділу Євангелія від Іоанна, проте ми вирішили навести саме цей вірш – Редакція

Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
docБоже запевнення


Ваш коментар: