Якщо я боюся болю і смерті, значить, я поганий священик? Можливо, це навіть ознака того, що я нікчемний християнин. Церква стоїть на крові мучеників, і від віруючої людини чекають першохристиянської безстрашності і дуже ображаються, якщо бачать, що тобі теж страшно, і ти боїшся загинути. Але ж християнські святі, незважаючи на хоробрість і чудеса мужності, теж не хотіли помирати, вони не шукали смерті, тому що бути живим – ось, що дійсно добре, ось, у чому задум Божий про людину!
Дивне те, що не лише святі мученики, але і Сам Христос не хотів помирати! Не хотів! Роздумуючи над найважчими сторінками Євангелія, які розповідають про останні моменти Страсної седмиці, ми насилу виносимо напругу цих днів навіть зараз, навіть на відстані в дві тисячі років.
Так нестримно і густо йшли події четверга і п’ятниці: змова Іуди, Тайна Вечеря, обмивання ніг, Євхаристія, остання Христова проповідь, гефсиманська боротьба, допит в Анни і Кайяфи, зрада Петра, Пилат, Ірод, знущання і обурливо несправедливий суд, побиття батогами, шлях на Голгофу, Розп’яття, довгі, нескінченні години мук на Хресті на очах у безсоромного і жорстокого натовпу!
Навіть записані в ряд усі ці події давлять своєю тяжкістю на розум і серце! Але церковна пам’ять щороку копітко проходить по кожному факту Євангельських свідоцтв, не упускаючи анінайменшого слова, ні незначного жесту.
І це дуже важко – споглядати Пасху Хресну! Важко і нестерпно – просто через природну соромливість кожної людини, тому що неможливо споглядати вмирання і смерть, тому що є якась природна властива людям цнотливість смерті – нестерпно і тяжко дивитися на вмираючого, і ми ховаємо очі, залишаючи людину наодинці з таємницею вмирання.
Та все ж ми уважно вдивляємося в останні дні життя Спасителя, особливо відмічаючи моменти величні і соромливо упускаючи те, що здається неможливим. І до таких неможливих речей відноситься те, що Христос не хотів помирати!
Так, Він добровільно прийняв Свій Хрест, Він знав, що Його чекає, але помирати не хотів! Більше того: Христос боявся смерті і болю!
Мені завжди дуже важко читати уривки Євангелія, які описують Гефсиманську боротьбу Христа. Таке відчуття, що Господь дозволив розповісти про Себе щось інтимне і особисте, навіть більш інтимне, ніж смерть на очах у всіх.
Ось Христос бере із Собою Петра, Якова та Іоанна і просить їх побути з Ним, помолитися, підтримати, просто посидіти поруч. І здається, вони тоді і не усвідомили, що Христос просив їх про допомогу, що Він потребував їх дружньої підтримки.
Очевидно, апостоли в той момент не зовсім розуміли, що відбувається, увесь жах цієї стрімкої ночі відкрився їм не відразу, але так швидко і несподівано, що уся їх мужність і найміцніші основи характеру були скрушені.
Це, дійсно, була ніч жаху! Лише кілька годин тому усі були разом, спокійно вечеряли, потім заспівали – ось тут, по дорозі в сад! – хором співали старовинні псалми, а потім відійшли трохи в гущавину і їх зморив такий солодкий сон, і тільки Учитель ніяк не хотів прилягти відпочити, усе чогось молився, шепотів, скрикував і цілих три рази будив Петра і братів. І раптом – натовп у світлі факелів, і страх, який бродив між дерев старого саду охопив спершу стражників, які кілька разів падали на землю, почувши від Ісуса заборонене Боже Ім’я. А потім жах убив апостолів – так несподівано, так ганебно усі повтікали, що незручно згадувати! І останній бастіон хоробрості, камінь мужності – Петро, і він – хто б повірив! – зніяковів, заплутався і відрікся, коли якась дівчинка із служниць пристала з питаннями. Так, це була, дійсно, ніч страху, безмісячна і задушлива ніч жаху!
Але поки що не хлинули так нестримно ці моторошні події, тут, у саду Гефсиманському, усе було так, як місяцями раніше на горі Преображення: нічна молитва Учителя, три обрані учні, небесний посланець з розрадою і навіть сон зморив апостолів, як тоді, на променистій горі.
Тільки замість світлого одягу і умиротвореного спокою були нарікання і прохання пронести Чашу страждань і смерті. І хоча кожне прохання завершувалося твердим «не Моя, але Твоя воля нехай буде», Євангеліє ясно дає зрозуміти:
Христос не хотів помирати, Христос боявся смерті і болю!
Може здатися дивним, що християни не приховали такі дуже особисті подробиці Христових страждань. Чому? Адже їм могли кинути докір, що багато античних героїв йшли на смерть з куди більшою холоднокровністю!
Але Христовим учням дуже важливо було зберегти пам’ять про Гефсиманську боротьбу. Бо це одне з найутішливіших місць Євангелія. Бо тільки справжній Бог і справжня людина може так по-людськи переживати біль, тільки Той, Хто знає, що таке життя, Хто Сам є Життя може осягнути увесь жах смерті, усю її блюзнірську протиприродність.
Господь знає, що таке біль! Він пізнав біль!
Господь знає, що таке смерть! Він пізнав смерть!
Богословські книги з перших сторінок твердять про всезнаючого Бога: Творець відає усе, ніщо не приховане від Нього. Він Сам вигадав весь світ і його закони. Але Писання говорить про одну річ, яка примудрилася пройти повз Всемогутнього: «Бог не створив смерти» (Прем. 1:13).
Якщо не Бог автор смерті, то в якомусь сенсі Він і не знав її. Йому треба було пройти шляхом особистого вмирання, щоб пізнати смерть в її найостанніший глибині, пізнати цілком і повністю, так, як знає речі один лише Бог, досягти максимального знання смерті. І тепер Господь пізнав смерть без залишку.
Смерть – це межа самотності. І як праві ті, хто каже, що смерть – справа самотня.
Біль – ця справа самотня, тому що болем не можна поділитися, він цілком твій і тільки твій.
Але Господь пройшов через біль і смерть, і ми може навіть сказати, що хресний шлях Спасителя є та межа, в якій Він зрозумів і пережив біль і самотність кожної людини. Це красиві слова. І в мене немає можливості їх довести. Їх правоту ми осягаємо не логічно, а переживаємо шкірою.
Моя старенька мама часто повторює:
– Якби мені хоч би одну ніч поспати, щоб не ворочатися, не вставати – так болять мої суглоби! Один тільки Бог знає, як мені боляче!
Раніше я чув ці слова від бабусі, прабабусі та інших літніх людей:
– Один тільки Бог знає, як мені боляче!
Скільки правди в цих словах! Тому що біль кожної людини неповторюваний і унікальний, як її обличчя, почерк або відбиток пальців. Біль і страждання – таємниця особистої історії, яку не перекажеш, як би не старався, і люди відчувають інтимність і непередавану таємничість цього досвіду, коли соромливо відводять очі від страждальника і вмираючого – не від бездушності і холодності, а занадто розуміючи, що біль і смерть вимагають цнотливості погляду і соромливості співчуття. Навіть говорити про це важко, куди вже дивитися, роздивлятися, цікавитися.
– Але в дні Страсної седмиці християни споглядають Хрест і таємницю вмирання Христа. Чи немає тут певної неделікатності і відсутності цнотливості?
– Господь розкрив нам Свою крихкість і уразливість. Він покликав учнів розділити з Ним самотність болю і смерті. Подумки проходячи хресний шлях Спасителя від саду Гефсиманського до Голгофи, ми йдемо не як цікаві роззяви, а як друзі, готові розділити біль і самотність Того, Хто розділяє наш біль і нашу самотність.
Немає смерті взагалі, є дуже особиста, моторошна і неповторна подія, в яку не дано увійти нікому, навіть найближчій людині. Але любов, дружба і проста участь не дають замерзнути в цьому глухому колі смерті, на самій межі якої ми вже не одні, тому що Христос пройшов цим шляхом, пізнав смерть, щоб пробитися в безодню самотності кожної людини.
Священиків часто запитують: як не боятися смерті? Чи: як позбутися страху смерті? І я не знаю, що відповісти.
Я сам боюся. Мені страшно. Я не хочу помирати. Хоча абсолютно зрозуміло, що йдеться про щось неминуче – для мене, для близьких, для друзів. Усе в цьому світі одного разу закінчується, тому мені здається, що боятися смерті – не соромно, і правильне питання, насправді, у тому, як навчитися правильно боятися смерті.
Були люди, які винесли страждання страшніші, ніж побиття батогами і Розп’яття Христа, хоч би тому, що їх муки тривали довше, іноді роками.
Були люди, які поводилися перед лицем смерті куди мужніше, ніж Христос. Вони буквально сміялися в обличчя смерті і мучителям, підкорюючи героїзмом і хоробрістю своїх ворогів.
Христу було страшно помирати! Він потребував підтримки, Він буквально благав учнів побути з Ним поруч, підтримати Його! І це так несподівано! І це так по-людськи, що чомусь утішає і заспокоює!
Бог жахається смерті!
Бог просить про допомогу!
Якщо Бог просить про допомогу, значить, і мені не соромно боятися і волати про допомогу!
Моя година обов’язково настане, і я сам проситиму і шукатиму очима когось, з ким не так страшно буде пройти через мою власну ніч жаху. Але якщо Бог боявся, жахався, але пройшов, щоб там, у цьому мороці підхопити мене, коли прийде і година моєї самотності – побоюся для порядку, поскаржуся, як годиться, і з останнім подихом вивалюся з цього світу на руки доброго і крихкого Бога, на руки із слідами від цвяхів, впаду на груди, пронизані списом. Свій біль і самотність смерті я можу довірити тільки Богові, який Сам пройшов через біль і самотність.
Автор: архімандрит Сава (Мажуко)
