Нехай святиться ім’я Твоє
Перше прохання молитви «Отче наш» нагадує нам про другу заповідь Декалогу: не зневажатимеш Божого імені. Але що це таке – «ім’я Бога»? При згадці про це перед нами постає образ Неопалимої купини, яку бачить Мойсей у пустелі. Спочатку йому цікаво побачити це таємниче явище зблизька, але потім із цього куща до нього доноситься голос: «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова» (Вих. 3:6). Цей Бог посилає його назад до Єгипту з завданням вивести звідти народ Ізраїля в заповітний край. Мойсей мусить від імені Бога вимагати у фараона звільнення Ізраїля.
Але в тодішньому світі було багато богів; тому Мойсей запитує Його, яке в Нього ім’я, що мало б свідчити про Його місце серед інших богів. В цьому сенсі ідея Божого імені походить із політеїстичного світу; в ньому і цей Бог має якось Себе назвати. Але Бог, що кличе Мойсея, справді є Богом. Бога в істинному і справжньому сенсі немає в множині. Бог за Своєю суттю є лише один. Тому Він не може увійти у світ «богів», як один із багатьох, не може повідомити Своє ім’я, що стоятиме в ряді інших імен.
Отож відповідь Бога є водночас і її униканням, і згодою. Він каже про Себе просто «Я є той, хто є». Він просто є. Ця відповідь є як ім’ям, так і його відсутністю. Тому в Ізраїлі був цілком правильний звичай, це самовизначення Бога, почуте в слові «Ягве», не промовляти, не применшуючи його значення до рангу таких собі імен «богів». І тому не було рації в нових перекладах Біблії це, для Ізраїля завжди таїнственне та невимовне, ім’я писати як звичайне, зводячи таким чином таїнство Бога, на означення якого немає ані відповідних образів, ані вимовних імен, до звичайного явища загальної історії релігій.
Однак істинним залишається те, що Бог не просто відкинув прохання Мойсея, і щоб зрозуміти цю дивну одночасність існування імені і його відсутність, ми маємо з’ясувати: що ж це таке, «ім’я»? Можна було б дуже просто відповісти: ім’я дає можливість звертатися, окликати. Воно започатковує стосунки. Називаючи тварин, Адам не з’ясовує їхню суть, а вводить у свій людський світ, дає собі можливість їх кликати. Тепер ми розуміємо, що в позитивному сенсі мається на увазі під Божим іменем: Бог встановлює стосунки між Собою і нами. Він дає можливість Себе кликати. Він вступає в стосунки з нами і дає нам можливість перебувати в стосунках з Ним. А це означає, що Він немовби віддає Себе в наш людський світ. До Нього можна звернутися, а тому й вразити. Він погоджується на ризик стосунків спільного з нами буття.
Те, що завершується в Його воплоченні, розпочалося в даванні Свого імені. Справді, при розгляді архієрейської молитви Ісуса ми побачимо, що Ісус представляє Себе там Новим Мойсеєм: «Я об’явив Твоє ім’я людям…» (Йо. 17:6). Те, що почалося біля Неопалимої купини Синайської пустелі, звершується в Неопалимій купині Хреста. До Бога тепер справді можна звертатися в Його воплоченому Сині. Він належить нашому світові, неначе віддався нам у руки.
Тепер ми розуміємо, що означає прохання про свячення Божого імені. Тепер іменем Божим можна надуживати, оскверняючи таким чином Його Самого. Ім’я Боже може бути використане для наших цілей, і образ Божий може бути нами спотворений. Що більше Він віддається в наші руки, то більше ми можемо затьмарити для себе Його світло; що Він ближчий, то більше наші надуживання можуть вчинити Його незнайомим. Мартін Бубер одного разу сказав, що за всяких безсоромних надуживань Божим іменем ми можемо втратити відвагу Його кликати. Але уникання звертання до Нього якраз і було б справжнім відреченням Його любові до нас. Отже, – каже Бубер, – ми лише можемо з великим благоговінням знову піднімати фрагменти забрудненого нами імені та намагатися їх очистити. Але ми самі на це не здатні. Ми можемо лише просити Його, щоб Він не дав загинути світлу Свого імені в цьому світі.
Проте це прохання, щоб Він Сам управляв свяченням Свого імені, щоб Він захищав чудесне таїнство можливості нам до Нього звертатися і завжди наново Сам виходив із наших спотворень – це прохання завжди є й великим іспитом совісті для нас. Як я вживаю святе Боже ім’я? Чи я з благоговінням стою перед таїнством Неопалимої купини, перед незбагненним способом Його близькості аж до присутності в Євхаристії, в якій Він Себе справді віддає в наші руки? Чи турбуюся я про те, щоб святе буття Бога з нами не скидало Його в бруд, а піднімало нас у Його чистоту і святість?
Нехай прийде Царство Твоє
У проханні про Боже Царство пригадаємо собі все те, що ми раніше роздумували про вислів «Царство Боже». Цим проханням ми насамперед визнаємо пріоритет Бога: де Його немає, там нічого не може бути добрим. Де Бога не видно, людина занепадає, і занепадає світ. У цьому значенні Господь каже нам: «Шукайте насамперед Царство Боже та Його справедливість, а все інше вам докладеться» (Мт. 6:33). Цими словами встановлюється порядок пріоритетів людської діяльності, нашої буденної заховання поведінки.
В жодному разі нам не обіцяється якась казкова країна, що тече молоком і медом, за умови коли ми благочестиві або якимось чином бажаємо Царства Божого. Тут не передбачається жодного автоматизму функціонуючого світу, яким уявляла собі його утопія безкласового суспільства, коли все піде добре само собою лише через те, що скасована приватна власність. Таких простих рецептів нам Ісус не дає. Але Він встановлює, – як було сказано, – вирішальний пріоритет: «Царство Боже» означає «владарювання Бога», тобто визнання вищості Його волі. Ця воля творить справедливість, яку характеризує те, що ми приймаємо Божий закон, знаходячи в ньому критерій для закону людського.
Порядок пріоритетів, який Ісус тут нам задає, може нагадати нам про старозавітну розповідь про першу молитву Соломона після початку його правління. Там розповідається, як Господь з’явився вночі уві сні молодому цареві та дозволив йому висловити одне прохання, яке обіцяв виконати. Класичний людський мотив сновидіння! Що просить Соломон? «Дай рабові Твоєму розумне серце, щоб він судив Твій народ та розбирав між добрим та лихим» (1 Цар. 3:9). Бог його хвалить, бо він не просив, – як того можна було б сподіватися, – багатства, слави чи смерті своїх ворогів, ані довгого життя (2 Хр. 1:11), а справді найсуттєвішого: чуйного серця, здатності розрізняти добро і зло. Тож потім Соломон отримує і все інше.
Проханням «нехай прийде Царство Твоє» (не наше!), Господь хоче підвести нас саме до такого роду молитви та порядку наших бажань. Найпершим і найважливішим є серце, що слухає, щоб панував Бог, а не ми. Царство Боже настає завдяки серцю, що слухає. Це Його дорога. І про це ми мусимо постійно просити.
На основі зустрічі з Христом це прохання поглиблюється ще більше, стає ще конкретнішим. Ми побачили, що Ісус є Царством Божим в особі; де є Він, там є «Царство Боже». Так прохання про чуйне серце стало проханням про сопричастя з Ісусом Христом, проханням про те, щоб ми завжди ставали з Ним дедалі більше «одним» (Гал. 3:28). Це є прохання про справжнє наслідування, що стає сопричастям і чинить нас із Ним одним тілом. Ось як вражаюче висловив це Райнгольд Шнайдер: «Життя цього Царства – це продовження життя Христа в Своїх; у серці, яке більше не живиться енергією Христа, Царство закінчується; у серці, яке нею зворушується і перетворюється, воно починається… Коріння незнищенного дерева намагається проникнути в кожне серце. Царство є одним; воно панує лише завдяки Господу, Який є Його життям, Його силою, Його серцевиною…» (цит. вид., с. 31-32). Просити Царства Божого означає говорити Господу: «Дозволь нам бути Твоїми, Господи! Просякни нас, живи в нас; збери розсіяне людство в Твоєму тілі, щоб у Тобі все підпорядкувалося Богові і Ти зміг всесвіт передати Отцеві, щоб ‘Бог був усім в усьому’» (1 Кор. 15:26-28).
Нехай буде воля Твоя, як на Небі, так і на землі
Зі слів цього прохання окреслюються дві речі: є воля Божа щодо нас і для нас, що має стати критерієм і нашої волі й буття, а також: суть «Неба» в тому, що там непорушно збувається воля Божа, або дещо іншими словами: там, де звершується Божа воля, є Небо. Суть Неба – це єдність з Божою волею, єдність волі й істини. Земля стає «Небом», якщо в ній здійснюється Божа воля, і вона є просто «землею», протилежністю Небу, якщо вона уникає Божої волі. Тому ми просимо про те, щоб на землі було, як на Небі, щоб земля стала «Небом».
Але що це таке «Божа воля»? Як її пізнати? Як її чинити? Святе Письмо виходить з того, що людина в своїй глибині знає про Божу волю; що існує глибоко вкорінене в нас співзнання з Богом, яке ми називаємо сумлінням (пор., напр., Рим. 2:15). Але там також зазначається, що це співзнання з Творцем, яке Він нам дав при сотворенні «на Свою подобу», в історії людства замулене чи не зовсім згасле, але все ж різною мірою прикрите, тихе тремтяче полум’я, яке просто надто часто опиняється під загрозою загаснення під попелом всіх упереджень, що в нас відкладаються. І тому Бог наново заговорив до нас словами історії. Вони приходять до нас ззовні та допомагають внутрішньому знанню, яке стало надто прикритим.
Як ядро цього історичного «допоміжного уроку», в біблійному Об’явленні присутні десять слів із Синайської гори, що – як ми бачили – Нагірною проповіддю аж ніяк не скасовуються, ані не перетворюються на «старий закон», а навпаки, більш розвинені, чистіше сяють у всій своїй глибині й величі. Ми бачили, що ці слова не нав’язані людині ззовні. Вони є, наскільки ми можемо сприйняти, одкровенням суті Самого Бога, а тому й викладом істини нашого буття: нотні записи нашої екзистенції для нас розкодовуються, так що ми можемо їх читати і застосовувати в житті. Воля Божа походить із буття Бога і тому веде нас до істини нашого буття, визволяє нас із самознищення через оману.
Через те, що наше буття походить від Бога, ми, незважаючи на всі замулення, що нам перешкоджають, можемо вибратися в дорогу до волі Божої. Під старозавітним поняттям «праведника» розуміли саме це: жити Словом Божим, волею Божою, та звикати до відповідності цій волі.
Якщо Ісус говорить нам про волю Божу і про Небо, в якому вона здійснюється, то це знову тісно пов’язане з Його власною місією. Біля криниці Якова Він каже учням, що принесли Йому їсти: «Їжа Моя – волю чинити Того, хто послав Мене» (Йо. 4:34). Це означає, що єдність з волею Отця є Його життєвою основою. Єдність волі з Отцем є взагалі ядром буття Ісуса. Але в проханні молитви «Отче наш» ми вчуваємо і пристрасний діалог Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене. Однак не як Я бажаю, лише – як Ти». «Отче Мій, коли ця чаша не може минути, щоб Я її не пив, хай буде Твоя воля!» (Мт. 26:39,42). Цю молитву Ісуса, в якій Він дає нам заглянути в Свою людську душу, побачити її єднання з волею Божою, ми ще окремо розглянутимемо в роздумах над Його Страстями.
Укладач Послання до Євреїв у духовній боротьбі в Гетсиманському саду (Євр. 5:7) виявив розкриту серцевину таїнства Ісуса, і – на основі цього – тлумачив це таїнство псалмом сороковим. Він прочитує цей псалом так: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені… Тоді Я сказав: ‘Ось іду, бо у сувої книги написано про Мене, щоб учинити Твою волю, Боже’» (Євр. 10:5 і далі; Пс. 40:7-9). Усе єство Ісуса сконцентроване в цих словах: «Ось іду, щоб учинити волю Твою». Тому ми щойно тепер повністю розуміємо слова: «Їжа Моя – волю чинити Того, хто послав Мене».
І тепер ми розуміємо, що Ісус сам у найглибшому і буквальному значенні цього слова є «Небом» – Він, в якому і через якого Божа воля здійснюється цілковито. Дивлячись на Нього, ми пізнаємо, що ніколи не можемо бути в усій повноті «праведними» завдяки собі самим: гравітація нашої власної волі тягне нас постійно геть від Божої волі, змушує нас ставати просто «землею». Але Він нас приймає, притягує нас до Себе вгору, всередину Себе, і в сопричасті з Ним ми пізнаємо й Божу волю. Так, у цьому третьому проханні Господньої молитви ми молимося врешті-решт про те, щоб безупинно наближатися до Ісуса, щоб таким чином Божа воля перемагала гравітацію нашого егоїзму, чинила нас здатними піднятися на висоту, до якої ми покликані.
