Найособистіше, що тільки може бути в людини – це стосунки з Богом. Бог знає нас набагато ближче і краще, ніж батько або мати, дружина або кращий друг. Як сказано в Псалмах: «Не були втаєні від Тебе кості мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій, і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було» (Пс. 138:15,16). Більше того, Бог краще знає людину, ніж вона сама себе знає – ті глибини нашої підсвідомості, які загадкові для нас самих, повністю прозорі для Нього.
Ці стосунки носять унікальний характер – людина в Бога завжди одна така, Він знає її в обличчя і по імені, і псаломщик волає до Бога не просто як до Бога його народу, або Бога, що створив небо і землю – але як до його Бога, “Господи, Боже мій”, до Бога, з Яким його зв’язує певна історія стосунків.
Тому віра, звичайно, полягає не в тому, щоб вивчити певний набір положень і приєднатися до певної групи. Увірувати – означає набути особистих стосунків, які Писання порівнює зі шлюбом, або близькою дружбою, або усиновленням. Апостол Павло, наприклад, пише: «Тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!”» (Рим. 8:15) «Авва», арамейською «тато» – це дуже тепле, сімейне слово, з яким рідні діти в сім’ї зверталися до батька.
Рішення звернутися до Бога, примиритися з Ним, повернутися в Отчий Дім, до нашої небесної сім’ї, до ангелів і святих, теж може бути тільки особистим. Ніхто не може зробити це за саму людину. Бог створив її вільною і шукає її вільного навернення.
Людям іноді буває важко побачити зв’язок між Великою і Благою Тайною, про існування якої вони здогадуються, і ходінням у церкву по неділях, архаїчними покриттями священиків і догматичним проголошенням, що Тайну потрібно розуміти так, а не інакше.
На заході давно було модно – а в нас стає модно зараз – протиставляти особисту духовність “організованій релігії”. “Неорганізованої релігії” досить багато і там, і тут – більш менш вільний ринок завжди видає відповіді на громадський запит. Люди самостійно читають книжки різних духовних учителів або мігрують між тими або іншими духовними групами, освоюють різні методики контакту з надприродним світом або готують коктейлі з елементів різних релігійних традицій. Вони з певним несхваленням озираються на Церкву, підозрюючи її в окостенілій закритості і зарозумілому догматизмі.
Це чомусь приносить дивні плоди. У дослідженні психічного здоров’я, проведеному професором Майклом Кінгом та іншими англійськими ученими, розглядалися три групи – традиційні вірні, що відвідують богослужіння (п’ять шостих з них – християни), атеїсти/агностики, і люди «духовні, але не релігійні» – тобто ті, що визнають духовну реальність, але не наслідують якусь організовану релігію.
У парафіян справи виявилися краще, ніж в атеїстів/агностиків, але найгірші показники в людей, які визначають себе як «духовних, але нерелігійних». Вони, як з’ясувалося, набагато більше схильні до тривожних розладів, фобій і неврозів, переїдання і зловживання препаратами. Учені доки утруднюються пояснити причини цього. Але факт той, що неорганізована духовність виявляється чимось на кшталт неорганізованого альпінізму – обморожених і тих, що зірвалися в прірву, виявляється значно більше.
На мій погляд, причин тут декілька, але я зупинюся на одній з них – яка є і духовною, і психологічною одночасно. Це проблема ідолопоклонства. Усі ми схильні конструювати собі бога, замість того, щоб шукати Бога живого. Коли атеїсти глузують з приводу “уявного друга”, вони звертають увагу на абсолютно реальну проблему, на яку до них багато разів звертали увагу вірні – починаючи з біблійних Пророків.
Малі діти часто заводять собі уявних друзів – або “дружать” з іграшками. Плюшевий ведмедик – прекрасний друг. Він у біді не кине, зайвого не запитає, завжди вислухає, ніколи не докорить, нічого не зажадає, завжди похвалить, він такий теплий і м’який. З ним одна проблема – насправді, це безживний шматок матерії.
Живий Бог незручний – саме тому, що Він нас насправді любить. Це як з живим батьком, який вимагає від дитини учити уроки, збирати розкидані іграшки і миритися з сестрою. Ось плюшевий ведмедик ніколи б так не повівся! На те він плюшевий.
Ми усі страждаємо схильністю підміняти Бога ідолами, які нам зручніше. І Бог створює Церкву – зокрема, щоб ми пам’ятали, що “мій Бог”, на відміну від “мого плюшевого ведмедика” – це також Бог інших людей. Це Бог Одкровення, Який явив Себе в Ісусі Христі, Бог апостолів і пророків, Бог Писання і Передання.
Передання – це не абстракція, і не щось накручене на досвід пізнання Великої і Благої Тайни. Передання – це люди, які шукали Бога, яким Він відкривався, які сподівалися на Нього і жили Ним. І якщо ми хочемо познайомитися з Богом живим, а не з нашим плюшевим ведмедиком – нам варто звернутися до їх досвіду і узяти їх у провідники. Саме так ми набудемо глибоко особистих і унікальних стосунків з Богом і Отцем Господа нашого Ісуса Христа, Богом усіх святих.
