17:1-16 – Ритуальний забій тварин

Настанови щодо практичного дотримання святости: 17:1-26:43

Через проголошене твердження про Божу святість і її вимогу, відповідно до якої Ізраїль має перебувати у святості (19:2; 20:26), четверту частину Книги Левит зазвичай називають «Кодексом Святости». Деякі богослови дотримуються тієї думки, що саме ця глава становила колись окремий звід законів, що був датований набагато ранішим періодом, аніж решта тексту книги. Водночас інші вчені стверджують, що в цих законах міститься дуже мало взаємопов’язаних аргументів, аби стверджувати, що це зовсім інший документ, і немає очевидних доказів того, що цей документ міг би належати до іншої книги, а не до Книги Левит і до священицького корпусу, частиною якого вона є. Більш важливо, що ці закони стосуються кожного аспекту людського життя і є документом із дуже детальними інструкціями, які розглядають тісні взаємозв’язки між вимогами богослуження та святістю і потребою соціяльної справедливости. Святість, до якої закликає ця книга, – це не просто особисте благочестя і навіть не заангажована участь у публічному культі, – але це цілий спосіб життя, що охоплює кожен аспект особистих, сімейних і соціяльних зобов’язань.

17:1-16 – Ритуальний забій тварин для споживання їхнього м’яса

Обґрунтування доцільности таких дій у цій главі викладено у вв. 8-9: жодні жертвоприношення не можуть відбуватися поза межами табору. Якщо ізраїльтяни хотіли споживати м’ясо, вони повинні були привести обрану тварину до входу в намет зборів, аби принести її в жертву. Закон не дозволяв забивати тварин без належного обряду. Це обмеження стосувалось і чужинців, котрі осіли в Ізраїлі, й корінних ізраїльтян. Покаранням за нехтування цього закону була смерть (викорінення з-поміж свого люду). Вірш 4 дає ще детальніше пояснення: провину за кров слід покласти на того, хто пролив цю кров. В інших місцях формулювання shafak dam («він пролив кров») стосується вбивства собі подібних – зазвичай убивства навмисного. Це означає, що порушення щодо забою тварини вважали таким самим тяжким злочином, як і навмисне вбивство людини.

Це головне положення супроводжують детальні пояснення й умови застосування. Текст у вв. 3-4 можна трактувати як дозвіл забивати тварину в таборі чи поза межами табору з однією умовою: щоби жертву та її кров принесли до святині. Найімовірніше, законодавець вимагає, щоби тварину забили при вході до святилища, кров випустили і вилили на жертовник, а тук, ще покриває нутрощі, й увесь жир, що на нутрощах (Лев. 3:3-4), спалили на жертовнику «пахощі любі для Господа» (3:5). Називання жертовника в скинії «Господнім жертовником» (пор. в. 6) ґрунтується на визначенні єдиного місця культу, де можна відправляти богослуження Богові Ізраїля.

Девтерономістичне законодавство скасовує всі місцеві жертовники (пор. Вих. 12), але воно дозволяє забій тварин поза межами табору, бо вимагати від усіх ізраїльтян рушати до Єрусалима щоразу, як тільки вони забажають спожити м’ясо, було би нездійсненною умовою. Книга Левит суперечить цьому положенню, уточнюючи, що навіть до процедури забою тварин для споживання потрібне ставитися як до жертвоприношення. Це могло би бути ймовірним, якби цілий Ізраїль оселився навкруг храму, але таке не могло бути здійсненним, адже ізраїльтяни були розпорошені на великій території, а єрусалимський Храм мав лишень один законний жертовник.

Сатири чи козлоногі (ідоли), про яких ідеться у в. 7, були, можливо, демонами, які населяли пустиню та які, вважали, могли обертатися на козлів. Принесення жертв таким істотам було грубим порушенням першої заповіли («Хай не буде тобі інших богів передо Мною!», Вих. 20:3; Втор. 5:7).

У Торі є кілька місць, де йдеться про заборону споживання крови (Бут. 9:4; Лев. 3:17; 7:26-27; Втор. 12:16,23-24). У Книзі Левит 17:10-14 порушення цієї заповіди передбачає покарання – «викорінення» з-поміж народу Ізраїля. Поняття про те, що кров, рідину, можна «їсти», а не пити, можна пояснити з огляду на той факт, що кров споживають разом із м’ясом. Насправді хоч би де ми натрапили на вираз ‘kal dam’ «їсти кров»), контекст безперечно свідчить про те, що кров не п’ють заради самого процесу, а тільки внаслідок того, що споживають м’ясо. Концепція, що лежить в основі цього, – це аксіома про те, що життєва сила міститься в крові. Фактично, живі істоти не можуть жити без крови, і, коли людина чи тварина кровоточить, вона поступово слабшає, аж поки прощається зі життям. Отже, кров – це символ життя.

Завершуючи обговорення теми споживання м’яса, глава 17 подає деякі правила стосовно полювання на дичину та заборони споживати здохлих чи роздертих тварин. Заборона крови стосується лише диких тварин.

Заборона споживати кров є засадничою в текстах Святого Письма, і надалі вона формує в юдаїзмі керівництво до дії стосовно забою тварин і приготування м’яса для споживання. М’ясо було дозволено споживати в певних місцях за тієї умови, що його було належно позбавлено крови (пор. Втор. 12:20-25). Християнство, навпаки, забороняло участь у ритуалах забою жертовних тварин, а заборона споживати кров існувала ще певний час (пор. Дії 15:28-29). Лише через декілька століть її перестали дотримуватися на рівні широкого загалу.

Попередній запис

Нечистота і її трактування (закінчення)

13:1-59 – Хвороби, які призводять до нечистоти Нечистота, згідно з Книгою Левит, може бути пов’язаною з біологічними особливостями, притаманними людській ... Читати далі

Наступний запис

18:1-30 – Основні принципи статевої поведінки

Глава 18 детально визначає, які союзи між родичами стародавніх родів Ізраїля було заборонено. У цій частині Тори принципи ставлення до ... Читати далі