Сила закваски, Іродова закваска

Слава Богу за Його Слово і за Святого Духа, Який відкриває дітям Божим Свій шлях до спасіння і пізнання істини через одкровення згори. Без одкровення згори народ не приборканий – так каже Священне Писання, без якого ми дійсно залишимося в пітьмі, а не у світлі. Це має бути зрозумілим усім, хто побачив Божу славу і відчув, наскільки благий Господь. Тому, спираючись на це Слово, мені хочеться поговорити сьогодні про чотири види закваски, про кожну з яких сказав Сам Ісус. Це дуже серйозна тема, тому відразу хочу зауважити, що будь-який вид закваски діє всепоглинаючим чином. Така природа будь-якої закваски. Це свідчить про те, що будь-яка закваска має силу заквашувати, ширитися і поширювати своє володіння там, де їй дають місце. І про це серйозно попереджав апостол Павло:  «…Хіба не знаєте, що мала закваска заквашує все тісто?» (1Кор. 5:6).

Він хотів донести і показати вірним цієї церкви (і нам сьогодні), що в будь-якій заквасці є серйозна сила заквашувати, завойовувати, полонити тих, хто потрапив під її вплив. Тому ставить таке питання: «Хіба (ви цього) не знаєте?»

У тлумачному словнику С. Ожегова написане, що закваска – це суміш, що викликає бродіння, закисання. Саме тому нам усім важливо знати про ті духовні закваски, про які говорив Ісус, – адже Його слова істинні, серйозні, глибокі і дуже повчальні, корисні та актуальні у всі часи. Коли ми розбираємо Боже Слово і вникаємо в нього, а також проповідуємо, через це переломлення небесного хліба ми повинні духовно насичуватися, щоб істина, розчинена вірою, могла преобразити усе наше життя і мислення. А всяке базікання або навіть проповідь, чи роздуми, що не виходять з Його Слова, не можуть принести нам користь і плоди, а тільки безлад і хаос. Небесна манна для того і посилається нам, щоб ми духовно живилися і росли, розбираючись у реаліях духовного світу. Саме від цього починається і триває зростання від дитинства до зрілості. Нам украй потрібне здорове духовне живлення з джерел Божого водоспаду з усіма витікаючими з нього одкровеннями, настановами, обіцяннями, практичними висновками і сенсом. Бог повелів нам вникати в Його Слово, щоб Його одкровення згори наповнило наше життя. Тому, перш ніж перейти до детальнішого розгляду цих чотирьох заквасок, хочеться ще раз звернутися до слів Павла в його іншому посланні, в якому написано: «Мала закваска все тісто заквашує» (Гал. 5:9).

Знову-таки, Павло роз’яснює силу закваски і каже відкритим текстом, що закваска навіть у малій своїй мірі і частці починає заквашувати усе тісто. Це принцип будь-якої закваски, тим більше духовної. Адже саме про духовну закваску піде мова, а не про ту, яку застосовують у пекарнях для випічки хліба і здоби. Тому, звертаючись до Христових слів, давайте побачимо, про які саме закваски Він говорив і продовжує говорити зі сторінок Священного Писання:

  1. «Ісус сказав їм: пильнуйте і стережіться закваски фарисейської та саддукейської» (Мф. 16:6).
  2. «А Він заповідав їм, кажучи: глядіть, стережіться закваски фарисейської і закваски Іродової» (Мк. 8:15).

Отже, у цих двох місцях Писання ми бачимо три види закваски, про які зараз поговоримо: іродова закваска, саддукейська і фарисейська. Почнемо з іродової закваски.

Іродова закваска

Що це за закваска? Що вона собою являє? І чому вона так називається?

Почнемо з останнього питання. Називається так тому, що була пов’язана безпосередньо з поведінкою і життям самого Ірода. Звідси і походить її назва. Щоб зрозуміти, яким було життя Іродове і чим він керувався, звернемося до деяких уривків Священного Писання. У Біблії ми стикаємося як мінімум з чотирма Іродами. І в кожному з них більшою чи меншою мірою діяла ця закваска. Проте ми розглянемо тільки одного з них з його чітко вираженою іродовою закваскою. Цей Ірод, про якого ми читаємо в Новому Завіті, був (як називають його історики) Ірод Великий, і про нього згадується в другому розділі Євангелія від Матфея, де написано про те, як прийшли волхви зі сходу вклонитися Ісусові, що народився. Давайте прочитаємо, як це усе відбувалося, і що було далі після того, як Ірод почув про народження Немовляти: «Почувши це, Ірод цар стривожився, й увесь Єрусалим з ним» (Мф. 2:3).

Зверніть увагу, Ірод стривожився звісткою про те, що народився Цар Юдейський. І разом з ним стривожився увесь Єрусалим. Після цього Ірод скликає первосвящеників і книжників народних, з’ясовуючи для своєї підступної мети, де повинен народитися Месія. Що ми читаємо далі?

«Тоді Ірод, потайки покликавши волхвів, вивідав від них час з’явлення зірки і пославши їх до Вифлеєма, сказав: підіть, старанно розвідайте про Немовля і, коли знайдете, сповістіть мене, щоб і мені піти поклонитися Йому» (Мф. 2:7-8).

Отже, Ірод щось замислив стосовно новонародженого царя і сказав волхвам, щоб вони його проінформували, де Він знаходиться: «Щоб і мені піти поклонитися Йому»… Ніби поклонитися. У нього були зовсім інші наміри. Після того, як волхви знайшли Ісуса і вклонилися Йому, принісши дари, вони «…одержавши уві сні одкровення не повертатися до Ірода, іншою дорогою відійшли до країни своєї» (Мф. 2:12).

Що ж відбувається з Іродом, коли він зрозумів, що волхви до нього не повернулися?

«Тоді Ірод, побачивши себе осміяним волхвами, дуже розгнівався і послав повбивати усіх немовлят у Вифлеємі і в усіх околицях його, – від двох років і менше – за часом, про який вивідав у волхвів» (Мф. 2:16).

Отже, з цих уривків ми бачимо, що Ірод хотів убити Ісуса із самого початку і тому сказав волхвам, щоб вони проінформували його, де Ісус перебуває. Але тоді, коли волхви до нього не повернулися, він оскаженів і зрозумів, що єдиним способом, завдяки якому він зможе дістатися до Ісуса, буде підступне і жорстоке вбивство немовлят від двох років і менше.

Виходячи з контексту Євангелія від Матфея, Ісусові якраз тоді і було близько двох років. Звичайно ж, Ірод до Ісуса так і не добрався, але ви ніколи не замислювалися, чому він вирішив знищити Ісуса? Що саме викликало в ньому таку реакцію? Адже це Месія, і Ірод знав про це. Адже він сам дізнався від первосвящеників і книжників, де мав народитися Христос. Відповідь криється от у чому: Іродові просто була вкрай неприємна згадка про те, що в місті Давидовому народився Цар Юдейський. Адже Ірод сам був царем. Ах, як це було неприємно і обурливо, як уражало його самолюбність і гордість! Він був упевнений, що він цар, а про іншого царя навіть згадки не мало бути.

Так на що ж страждав Ірод? І що це була за закваска, що діяла і прогресувала в ньому? Це була закваска владолюбства під девізом: тільки я, і тільки з мого дозволу.

Ви, напевно, чули або читали, що Ірод Великий за свій час правління повбивав величезну кількість людей, зокрема своїх дружин і трьох синів. І знаєте, з якої причини? Він їх підозрював у замаху на його престол. Він був заражений цією закваскою від підошви ніг до свого тім’яні і був через це параноїком і неврівноваженою людиною. Це був справжній тиран, деспот і диктатор.

От як один з християнських істориків описав становище Ірода Великого: «Правління Ірода, коли його владі чинилася протидія, було правлінням заліза і крові». І ще: «Цей цар впродовж правління бив і страчував навіть своїх дружин і синів, проливав річки крові там, де бачив хоч би щонайменшу небезпеку самовладдю» (Фредерік Вільям Фарар).

Точно так, як і Ірод Великий бажав убити Ісуса, згодом Ірод Антипа (син Ірода Великого) палав таким же бажанням з тієї ж причини. Він не міг чути, що, окрім нього, є ще один цар.

«У той день прийшли деякі з фарисеїв і сказали Йому: вийди і піди звідси, бо Ірод хоче Тебе вбити» (Лк. 13:31).

І хоча ці люди були явно занурені в закваску владолюбства, ми маємо численні факти, коли церква опинялася під управлінням саме такими людьми. Чи коли в церкві були люди, які насильно і напористо усім нав’язували свої погляди, включаючи пресвітера церкви, щоб усі виконували їх примхи, капризи і бажання, домагаючись свого за всяку ціну. І про це попереджав Ісус Своїх послідовників, кажучи про маніпуляцію, про спробу домінувати, іноді навіть шантажувати і звеличуватися над іншими людьми. Справа може навіть дійти до здирства, тиранії, до морального терору або психологічного насильства. Це усе є різновидом іродової закваски.

Наприклад, коли читаємо Третє послання апостола Іоанна, то з нього дізнаємося про сумний випадок: «Я писав до церкви; але Діотреф, що любить бути першим у них, не приймає нас. Тому, коли прийду, то нагадаю про діла, які він чинить, обмовляючи нас лихими словами, і‚ не задовольняючись тим, сам не приймає братів і забороняє бажаючим та виганяє з церкви» (3Ін. 9-10)

Хто б міг подумати, що люди в церкві будуть схильними до іродової закваски владолюбства? Проте таке було, є і буде до другого пришестя Ісуса Христа і, на жаль, майже уся історія церкви насичена такими фактами. І якби це не могло мати відношення до Божого народу, то тоді Ісусові не треба було б про це говорити і попереджати. Проте сам Діотреф і його владолюбство є чітким доказом того, що ще за апостольських часів це вже існувало. Адже Петро у своєму посланні говорив таким, як Діотреф, який (ймовірно) займав керівне положення, наступні слова: «Пастирів ваших благаю я, співпастир, і свідок страждань Христових‚ і співучасник слави, що має відкритися: пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави» (1Пет. 5:1-4).

А після цього він продовжує: «Також і молодші, будьте покірні пастирям; а всі, покоряючись один одному, одягніться у смиренномудрість, бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет.5:5).

Саме владолюбство є тією формою іродової закваски, про яку писав апостол Петро, коли людина заражена суперництвом, схильністю нав’язувати і просувати свої погляди, ні з ким не радячись. Це стан людини, яка домагається свого нахабно, уперто і зухвало, діючи під керівництвом своєї плоті і неосвяченого характеру. Окрім плоті і неосвяченого характеру, є присутнім також вплив і почерк ще декого. Ви, напевно, здогадалися кого – диявола. Саме ця закваска спонукає людину володарювати, морально тиснути на інших, принижувати, командувати, контролювати, надиматися, звеличуватися і маніпулювати іншими людьми. І в цьому сенсі усі в церкві: і старші, і молодші, і служителі, і проповідники, і брати, і сестри повинні одягатися смиренномудрістю, щоб уникнути цього впливу іродової закваски, тому що: «Бог гордим (тобто владолюбним, гордовитим) противиться, а смиренним дає благодать».

Давайте запам’ятаємо, що через прагнення до влади в багатьох зібраннях з одного боку панують хаос, розколи і розподіли, а з другого – диктатура і тиранія. І цей прояв може виникнути як з боку простих вірних (які іноді набувають вигляду ангелів світла і видають себе нібито страждальниками за істину, борючись за хибну святість), так і з боку служителя або служителів, які можуть зловживати своїм статусом. Одні можуть шукати цієї влади над іншими як Корей, Дафан і Авірон, інші – зловживати нею, як Діотреф, або претендувати на неї, як Авессалом. Тому першим сказано:

«…Будьте покірні пастирям …»

А другим сказано, щоб вони робили роботу в церкві «не пануючи над спадщиною Божою».

Особливо варто прислухатися усім вірним до наступних слів істини: «…Всі, покоряючись один одному, одягніться у смиренномудрість…» (1Пет. 5:5).

Зробити цей крок – обов’язок кожного Божого чада.

Керуючись спонуканням правильно пояснити це питання в усіх сферах людського життя, Павло написав вірним з міста Ефес такі слова: «Раби, слухайтеся господарів своїх у плоті зі страхом і трепетом, у простоті серця вашого, як Христа, не з показною тільки прислужливістю, як чоловікоугодники, а як раби Христові, виконуючи волю Божу від душі» (Еф. 6:5-6).

А що він каже трохи нижче?

«І ви, господарі, поводьтеся з ними так само, стримуючи суворість, знаючи, що і над вами самими і над ними є на небесах Господь, у Якого немає упереджености» (Еф. 6:9).

Отже, єдиним, хто має абсолютну і стовідсоткову владу над людиною, є Ісус, і тільки Він. Мало того, у Нього «немає упереджености», і Він Один має право розпоряджатися долями і душами людей.

«Як Ти дав Йому владу над усякою плоттю» (Ін. 17:2а).

Отець дав таку владу Синові, і тому в усіх сферах суспільного життя діти Божі повинні остерігатися страшного владолюбного стану. Іродовій заквасці не має бути місця, її потрібно побоюватися, як нагадує нам про це наш Учитель Ісус із сторінок Біблії. Це серйозне попередження для вірних, і цими настановами ми маємо бути добре навчені, щоб уникнути небезпечних і підступних доріг.

Виходячи з того, про що ми говорили, варто підсумувати цю частину про Іродову закваску і сказати про те, що в неї є дві крайнощі. Одна – це панування і маніпуляція іншими людьми, використовуючи їх у церкві, у сім’ї або на роботі і насильно підпорядковуючи собі усіх. Інша ж крайність – це непокірність, непослух, бунтарський стан духу і свавілля знову-таки в церкві, у сім’ї або на роботі тоді, коли людина вважає себе самодостатньою, самовдоволеною і є зарозумілою. Така людина може говорити, що вона ходить перед Богом і тільки Богові покоряється, але її проблема на видноті: те, що вона каже, ніяк не відповідає тому, як вона живе. І перше, і друге є чіткою ознакою того, що в такій людині діє і прогресує владолюбство; вона усе хоче сама вирішувати і всім керувати, не прислухаючись ні до кого, окрім себе. Вона не знає заповіді, про яку сказав Павло: «Нічого не робіть з суперництва або чванливости, але в покірності шануйте один одного вищим за себе» (Фил. 2:3).

У сучасному ж перекладі Біблії WBTC ця фраза записана так: «Не робіть нічого із заздрості чи порожнього самовдоволення. Навпаки, у приниженні своєму вважайте кожного вище за себе» (Фил. 2:3).

Як бачимо, небезпечна іродова закваска є не лише чіткою ознакою владолюбства і піднесенняя над людьми, але в першу чергу піднесенням і гордістю над словом живого Бога.

Автор: Роман Галіс

Попередній запис

Тут і зараз

«Єдине, що залежить від нас – це день сьогоднішній, бо вчорашній день вже минув, а завтрашній ще не настав», – ... Читати далі

Наступний запис

Саддукейська закваска

Саддукеї, Джеймс Тіссо Друга закваска, про яку говорив Ісус, називається саддукейською закваскою. І вона, звичайно ж, ... Читати далі