На Голгофі

На Голгофу піднімалися три людини, три лиходії: Ісус з Назарету і двоє інших. У натовпі, ймовірно, було певне нерозуміння; за ці дні багато хто, ймовірно, обговорював долю Ісуса і Його особу; Він був іншим – не один з трьох. Він якось виділявся: для одних тим, що Він, переможений самозванець, зараз має пережити заслужене Їм; для інших Він ще залишався нерозгаданою таємницею; до останньої хвилини, до останнього подиху, можна було, здається, чогось чекати.

Цих трьох розіпнули; спочатку від болю, від відчаю, від гніву поразки два інші розбійники билися і кричали і Його ганьбили: Названий Царем Іудейським, допоможи, а якщо не можеш, то хто ж ти такий? – але поступово смерть почала підкорювати ці душі і ці тіла. Один продовжував Його ганьбити і продовжував ненавидіти свою долю, другий щось прозрів. Що сталося?

Усі вони, усе троє були розіпнуті за вироком людського суду; судили неправедні судді; судили такі ж люди, грішні, злісні, як і самі розбійники, – тільки яким по життю більше поталанило. Один з розбійників побачив і пережив тільки неправду цього людського суду, другий побачив за людським судом суд Божий. Один з розбійників не міг прийняти своєї долі; другий, поглянувши на Ісуса і щось побачивши в Ньому, зрозумів, що за людською неправдою стояла Божественна страшна правда і що Ісус з Назарету, засуджений безневинно, є якимсь свідоцтвом того, що тут, на Голгофі здійснюється якась незбагненна Божа справа, тому він душею навернувся і сказав: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:42).

Це стосується не лише двох розбійників, але і нас. Коли ми грішимо, коїмо зло, коли нас спіткає нещастя, коли ми бачимо наслідки свого гріха, нам часто доводиться казати: Господи, за всяку ціну – тільки виведи мене з цього жаху. Якби Сам Господь з’явився і повелів вам узяти на себе якийсь подвиг праці і страждання, ми вірогідно б це зробили хоч би на якийсь час; але Бог цього не робить. У відповідь на наш крик «за всяку ціну» Бог відсилає нас у просту, буденну неправду землі. Нас принижують, нам брешуть, нас ображають, нас утискують, наше життя роблять важким, і нам здається, що усе це не може бути справою Божою, плодом Божого суду, що Бог має Свою правду творити праведними шляхами, не через неправду людську, і ми тоді, як розбійник, повішений ліворуч хреста, відкидаємо власне спасіння через людську неправду, бо вимагаємо від Бога зцілення шляхом Божественної Правди.

І ця Божественна правда є, і вона цілюще поставлена перед нами – це Христос, що безневинно страждає, це Христос, Який спокутує світ і рятує нас Своєю смертю і кров’ю під ударами людської злості. Але і повз це ми проходимо, бо і цього ми не приймаємо. Якщо ми тільки зуміли б хоч на момент прозріти наскрізь, через людську неправду, промисел Божий, то усе змінюється, і виконується слово апостола: «Тим, якi люблять Бога, покликаним з Його волi, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28).

Смерть Христова

І Христос помирає. Часто доводиться чути, ніби незрозуміло, чим смерть Христова була такою подією, що могла виправдати і врятувати людство? Вона не була жахливіша, мабуть, смерті двох розбійників, які разом з Ним помирали на хресті; вона, ймовірно, була менш тяжка, ніж смерть багатьох мучеників, які настраждалися в тортурах, – і в давнину і в наші часи; що ж є в смерті Христовій такого, що робить її єдиною, неповторною? Чи те, що помирає на хресті Син Божий, бо по Божеству Своєму не помирає Бог? Що ж стається? Що робить цю смерть єдиною, неповторною?

Смерть кожної людини є плодом поступового вимирання, навіть коли це вимирання відповідає поступовому дозріванню її душі – навіть тоді людське тіло, людське єство поступово хилиться до землі з тим, щоб земля її прийняла і вона повернула б їй усе, що від неї отримала. Смерть людини є плодом падіння і гріха, тобто зрештою – плодом роз’єднаності людини з Богом; саме тому, що людина відірвалася від джерела життя, вона може померти; але не так з Христом.

У Христі людське єство і Божественне були сполучені абсолютно і навіки, сполучені без змішення. Сполучені так, що Христос є істинна людина і істинний Бог, але вже назавжди Бог і людина. У цьому з’єднанні людства і Божества людство Христове в самому диві Його Втілення стає безсмертним. Безсмертне Тіло – це тіло нетлінне.

Воно лежатиме в гробу і залишиться недоторканним для тління. Це тіло, яке з’єдналося з Божеством; за Своїм людством, зважаючи на це з’єднання Христос, як людина, безсмертний. Для нас смерть є потворною, але неминучою; для Христа смерть неможлива і протиприродна; безсмертний за одним з’єднанням з Богом, чоловік Ісус не може померти – і проте Він народжується для смерті. Він бере на Себе усі наслідки людського гріха: жадає, стомлюється, голодує, терпить страждання і помирає; не тому, що це було природно Йому, а тому, що Він в усьому захотів уподібнитися людині, усе відчути захотів, щоб людину спасти. Вмирання Христа не є розпад застарілої людяності, це насильницьке виривання безсмертної душі з безсмертного тіла. Це вільна, у повному розумінні слова, смерть, – бо ця смерть неможлива. Цим смерть Христова сягає за своїм жахом далеко за межі всякої страждальної смерті і залишається неповторною і єдиною, справою незбагненної любові.

Автор: митрополит Антоній Сурожський

Попередній запис

Ніч у Гефсиманії

Христос у Гефсиманському саду, Ежен Делакруа Ніч Гефсиманська, це межа залишення людською допомогою, людською любов'ю, це ... Читати далі

Наступний запис

Хто ж ми, врешті-решт?

І ось, перед цими подіями нам належить простояти впродовж цілого тижня. Це більше, ніж наші сили могли б винести, якби ... Читати далі