Свята справедливість

Мартін Лютер розумів, чим небезпечне для несправедливих людей життя в присутності справедливого і святого Бога. Лютер був ченцем з ченців також, як Павло спочатку був фарисеєм з фарисеїв. Обидва були високоосвіченими і надзвичайно обдарованими людьми. Про Павла казали, що в момент свого навернення він був найосвіченішою людиною в усій Палестині. На той час, коли йому виповнився двадцять один рік, міра його вченості була еквівалентна двом ступеням доктора філософії. Він також глибоко вивчав Закон і бився над проблемою справедливості Божої. Вони обидва – і Лютер-чернець, і Павло-фарисей – були збентежені проблемою святої справедливості. Вони обидва, перш ніж стати захисниками Євангелія, вивчали Старий Завіт.

Напевно, всякого, хто вивчає Старий Завіт, ставить у безвихідь очевидна жорстокість Божого суду, яку ми там бачимо. Багато хто на цьому і зупиняється. Їх ставлять у безвихідь місця, що містять описи звірств, уривки, які в нас прийнято називати “жорсткими”. Для деяких людей такі “жорсткі” уривки стають основою для того, щоб негайно відкинути християнство. Вони знаходять достатньо причин, щоб зневажати старозавітного Бога. Інші намагаються пом’якшити удар. Для цього вони перетворюють Старий Завіт на релігійну притчу або застосовують метод ножиців і гумки, зводячи жорсткі уривки до примітивних міфів. Дехто заходить навіть настільки далеко, що стверджує, ніби Бог Старого Завіту відрізняється від Бога Нового Завіту – що це ніби як би тіньовий Бог з поганим характером, демонічне божество, що спопеляє своєю люттю і стоїть нижче новозавітного Бога любові.

…Але яке було покарання за гріх у спочатку встановленому порядку? “Душа грішить, вона помре”. Відразу після створення світу всякий гріх вважався таким, що заслуговує на смерть. Кожен гріх заслуговував кари. Творячи світ, Бог не зобов’язаний дарувати нам життя. Він нам нічого не повинен. Він дав нам життя по Своїй благодаті, і це життя перебуває в Його божественній владі. При створенні на людський рід було покладене завдання свідчити про святість Божу, нести Його образ. Ми створені для того, щоб бути віддзеркаленням святості Божої. Ми створені для того, щоб бути Його посланцями.

Бог став випробовувати людину і сказав: “Якщо ти згрішиш, то помреш”. Гріх несе за собою втрату дару життя. Скоєний гріх скасовує право на життя. Згрішивши, людина втрачає право вимагати від Бога продовження свого людського існування. А тепер – головне питання: після створення, коли мав виконуватися вирок за скоєний злочин? Чи було це сформульовано так: “Якщо згрішиш, то колись помреш?” Ні! Бог ясно вказав термін виконання вироку: “В той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш“.

Відразу після створення відплатою за гріх була не просто смерть, але миттєва смерть. Смерть така ж швидка, як та, що спіткала Ананію і Сапфіру. “В той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш“.

Численні коментатори намагалися пом’якшити це Боже попередження. “Смерть” у 2 розділі Буття тлумачилася як духовна смерть. Але в тексті сказано не так. Кара, про яку попереджав Бог, означала справжню смерть, реальну, смерть у повному розумінні цього слова. Щоб бути до кінця точним, Адам і Єва дійсно померли духовною смертю в той же самий день, але Бог помилував їх на умовах виконання вироку повною мірою. У нас є приказка, що відкладена відплата – це відплата, яку скасували. Не завжди. У випадку із створенням і гріхопадінням людини повна міра відплати була відкладена, щоб у благодаті був час зробити свою роботу. У даному випадку відстрочення відплати означало не відмову в ній, а встановлення милості і благодаті.

Усі люди помирають. Ми можемо пережити середній термін у сімдесят років і потім померти. Але смерть настане, бо усі ми засуджені до кари за гріх. Ми усі сидимо на лаві смертників, чекаючи виконання вироку. Найбільшими вбивцями усіх часів були не Адольф Гітлер або Йосип Сталін. Найбільший вбивця усіх часів – Мати Природа. Усі стають її жертвами. Мати Природа не діє незалежно від Бога. Вона просто знаряддя відплати в руках святого Бога.

В той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш“. Хіба це несправедливо? Замисліться про це. Чи було злом з боку Бога засуджувати до смерті за всякий гріх? Якщо ви відповісте “так”, то будьте обережні. Кажучи “так”, ви, у першу чергу, стверджуєте, що ви здійснюєте вчинки, карані смертю, бо ці вчинки – прояв вашої пропащої, гріховної природи. Кажучи “так”, ви обмовляєте характер Божий. Кажучи “так”, ви йдете проти Його святості. Кажучи “так”, ви нападаєте на праведного Суддю усієї землі. Якщо ви кажете “так”, то це означає, що ви так і не зрозуміли, що таке гріх. Ми не повинні казати “так”. Ми повинні сказати “ні” і зробити це з внутрішнім переконанням.

Чи можна стверджувати, що кара за гріх несправедлива? У жодному разі. Пам’ятайте, що Бог створив нас за Своєю власною волею. Він дав людському роду найвищий привілей – нести в собі Його образ. Він дав нам положення, що лише в незначній мірі поступається ангельському положенню. Він обдарував нас володарюванням над усією землею. Ми не черепахи. Ми не світляки. Ми не гусениці або койоти. Ми люди. Ми несемо в собі образ святого і величного Царя усього космосу.

Бог дав нам життя, щоб наблизити тріумф Свого задуму, але ми не так розпорядилися цим даром. Життя на цій планеті перетворилося на арену, на якій ми щодня коїмо акт зради космічного масштабу. Жодному зрадникові будь-якого царя або народу навіть близько не вдавалося створити таке зло, яке творимо ми, зраджуючи Богові.

Гріх – це зрада космічного масштабу. Гріх – це зрада Верховного Володаря досконалої чистоти. Це акт найвищої невдячності відносно Того, Кому ми зобов’язані усім, включаючи саме життя. Чи доводилося вам колись замислюватися над тим, що стоїть за найменшим, “дріб’язковим” грішком? Коли ми не коримося нашому Творцеві в якійсь дрібниці, то що, по суті, ми цим кажемо Йому? Ми кажемо “ні” праведності Божій. Ми кажемо: “Боже, Твій закон не хороший. Я суджу правильніше, ніж Ти. Для мене Ти не авторитет. Я не входжу в межі Твоєї юрисдикції. Я маю право робити, що я хочу, а не те, що Ти велів мені робити”.

Скоїти найменший гріх – означає кинути виклик Володареві космосу. Це революція, заколот, коли ми встаємо в опозицію стосовно Того, Кому ми зобов’язані усім. Це образа Його праведності. Ми починаємо лжесвідчити про Бога. Коли ми грішимо, будучи носіями Його образу, то ми тим самим кажемо усьому творінню, усій природі, що перебуває під нашим володарюванням, птахам небесним і звірам польовим: “От який Бог. От як поводиться ваш Творець. Подивіться в це дзеркало. Подивіться на нас і ви побачите характер Всемогутнього”. Ми кажемо світу: “Бог пожадливий. Бог безжальний. Бог жорстокий. Бог вбивця, злодій, наклепник, перелюбник. Бог – це все те, що ми робимо”.

Коли люди об’єднуються у своєму гріху, то вони “свідчать про царів і речі”. Це космічна змова. Ми тягнемося до корони, складаємо змову в надії оволодіти престолом. Ми, по суті, кажемо Богові: “Ми не дозволимо Тобі царювати над нами”. Псаломщик говорить про це так: “Навіщо бунтуються народи і люди замишляють марне? Повстають царі землі, і князі змовляються разом проти Господа і проти Христа Його. “Розірвемо, кажуть, пута їхні й скинемо з себе ярмо їхнє”” (Пс. 2:1-3).

Коли ми грішимо, то не лише коїмо акт зради стосовно Бога, але і ображаємо один одного. Гріх ображає людей. Гріх – це акт насильства стосовно людей. І це не абстрагованість. Своїм гріхом я спричиняю біль людським істотам. Я завдаю шкоди їх особі. Я оббираю їх, скасовую їх добро. Я нищу їх репутацію. Я краду в них дорогоцінну радість життя. Я розбиваю їх мрії і надії на щастя. Коли я ганьблю Бога, я ганьблю весь людський рід, який несе в собі Його образ. Чи так дивно, що Бог настільки серйозно сприймає гріх?

Ганс Кюнг, богослов, що належить до римо-католицької церкви, чиї праці викликають масу суперечок, в одному зі своїх творів розглядає проблему, яка, на перший погляд, стосується суворості Бога стосовно деяких гріхів, відомих нам із Старого Завіту. Він стверджує, що найтаємничіший аспект таємниці гріха полягає не в тому, що грішник заслуговує на смерть, а швидше в тому, що в середній ситуації грішник продовжує існувати.

Кюнг правильно формулює проблему. Питання не в тому, чому Бог карає гріх, а в тому, чому Він допускає цей безперервний людський заколот? Який князь, який цар, який правитель виявив би таке терпіння стосовно населення, що безперервно бунтує?

Ключ до вирішення поставленої Кюнгом проблеми в тому, що він говорить про грішників, що продовжують жити в середній ситуації. Тобто, бути довготерпеливим – для Бога звично. Він дійсно довготерпеливий і повільний на гнів. Фактично, Він настільки повільний на гнів, що коли врешті-решт Він вибухає-таки гнівом, то нас це шокує і ображає. Ми досить швидко забуваємо про те, що Бог довготерпить нас, щоб надати нам можливість прийти до покаяння, щоб у нас був час прийняти спокутування. Замість того, щоб скористатися Його довготерпінням і покірливо прийти до Нього за прощенням, ми користуємося ним як шансом стати ще зухвалішими у своєму гріху. Ми обманюємо самих себе, думаючи, що Богові це байдуже або що Він безсилий покарати нас. І вже повним безумством є те, що ми сподіваємося з нашим заколотом вийти сухими з води.

Старий Завіт навіть близько не є історією про суворого Бога. Навпаки, це історія украй терплячого Бога. Старий Завіт – це історія про упертих людей, що знову і знову повстають проти Бога. Ці люди стали рабами в чужій землі. Вони звернулися до Бога. Бог почув їх крики і позбавив їх. Він розділив води Червоного моря, щоб вони могли вийти до свободи. У відповідь вони стали поклонятися золотому тельцеві.

Автор: Р. Ч. Спроул

Попередній запис

Піти іншим шляхом

Цей допис хотілося розпочати з питання, яке пролунало в попередньому дописі: «Як ти можеш почувати себе щасливим, усвідомлюючи при цьому, ... Читати далі

Наступний запис

Свята справедливість (продовження)

Перед нами ще стоїть важке питання, пов'язане із захопленням Ханаану. Тоді Бог повелів вбивати чоловіків, жінок і дітей. Ізраїль повинен ... Читати далі