Вознесіння: порожнє блакитне небо – частина 4

Це останнє питання, звичайно, проблема історії, а також причина, за якою Вознесіння викликає в мені такі суперечливі почуття. Ісус пішов і залишив ключі Царства в наших невмілих руках.

У моїх пошуках Ісуса завжди була присутньою одна головна риса: я хотів змити шар бруду і кіптяви, який залишила церква. У моєму випадку образ Ісуса був затемнений расизмом, нетерпимістю і дріб’язковим закоництвом фундаменталістської церкви Півдня. Християни в Росії і в Європі стикаються з абсолютно іншою проблемою. «Адже не лише бруд, але і надлишок позолоти може заховати істинне лице», – писав німець Ханс Кюнг про свої пошуки Христа. Багато, занадто багато хто припинив пошуки: церква відвернула їх, і вони не знайшли Ісуса.

«Шкода, що услід за Христом важкою ходою приходять християни», – зауважила Анні Ділард. Ця фраза нагадує мені напис на футболці, який я бачив на якомусь передвиборному мітингу: «Господи, врятуй нас… від Твоїх послідовників».

Ця проблема виявилася досить рано. Роздумуючи про Коринфську общину, Фредерік Бюхнер пише: «Вони і справді були Тілом Христовим, як влучно зауважив Павло в Посланні до них: очима Христовими, Його вухами, Його руками. Але очі ці були короткозорі, вуха глухі, руки неспритні. Ось так продовжували вони Його справу в пропащому світі».

Проповідь апостола Павла, Джованні Паоло Паніні

У четвертому столітті святий Августин гнівно писав про церкву: «Грім гуркоче в небесах, що дім Господній має бути поставлений на всій землі, а ці жаби сидять у своєму болоті і квакають: «Немає, окрім нас, християн!»

Таких цитат набереться на декілька сторінок. Усі вони говорять про одне: небезпечно ввіряти Боже ім’я таким, як ми. На відміну від Ісуса ми не здатні точно виразити Слово. Наша мова недосконала, не переконлива, ми не там ставимо наголоси. Світ, коли він шукає Христа, подібно до печерних людей в алегорії Платона, бачить тільки тіні, створені світлом, але не саме світло.

Чому ми не схожі на церкву, якою її описував Ісус? Чому Тіло Христове так відрізняється від Христа? Якщо Ісус знав, що будуть Хрестові походи, інквізиція, работоргівля, апартеїд і інші нещастя, чому Він вознісся?

Я не можу знайти переконливу відповідь на ці питання, бо я частина цього світу. Якщо подумати, питання це я можу адресувати собі самому: чому я так мало схожий на Нього? Наведу три зауваження, які допомагають мені примиритися з тим, що сталося після Вознесіння.

По-перше, Церква несла не лише пітьму, але і світло. В ім’я Христа Святий Франциск поцілував жебрака і надягнув дрантя. Мати Тереза заснувала притулок для вмираючих. Вілберфорс звільнив рабів. Генерал Бут заснував Армію спасіння, а Дороті Дей годувала голодних. І в них немало послідовників: я журналіст і зустрічав викладачів, чиновників, лікарів, медсестер, лінгвістів, соціальних працівників і екологів, які по всьому світу працюють не заради грошей і слави, а в ім’я Христове. Мікеланджело, Бах, Рембрандт, мулярі, які зводили собори, творили на славу Божу. Руки Господні немало потрудилися на землі після Вознесіння.

Я не бачу сенсу підводити баланс, підраховуючи удачі церкви і її помилки. Судити про це буде Бог.

Перші розділи Одкровення показують, що Сам Господь не має щодо церкви жодних ілюзій. Проте в Новому Завіті ми знаходимо місця, які свідчать, що ми до душі Господові: ми «особливі скарби», «приємний аромат», «дари, яким Він радіє». Я не можу цього зрозуміти і просто приймаю на віру. Тільки Богові відомо, що Його радує.

По-друге, Ісус бере на Себе відповідальність за частини Свого тіла. «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15:16), – казав Він учням, і саме вони, що так захоплювалися Ним, незабаром покинули Його під час найбільшої нужди. Я згадую Петра, його похвальбу, любов, гарячність і його маловір’я, його зраду. Тут усі дев’ятнадцять віків церковної історії в мініатюрі. От на таких «каміннях» Ісус будував Свою церкву і обіцяв, що ворота пекельні не здолають її[1].

Думаючи про Ісуса і учнів, я набуваю надії. Вони, як ніколи, розчарували Його в ніч арешту. Та все ж саме в цю ніч, за словами Іоанна, Христос «до кінця полюбив їх» і заповідав їм царство (Ін. 13:1).

По-третє, проблема з церквою – це проблема з кожним окремо взятим християнином. Як співтовариство грішників може стати Тілом Христовим? Відповім питанням: а як я, грішник, можу називатися сином Божим? Одне диво робить можливим інше.

Я нагадую собі, що піднесені слова апостола Павла про наречену Христову, про храм Божий були звернені до зіпсованих людей з Коринфської общини.

«Але скарб цей ми носимо в глиняних сосудах, щоб велич сили була Божою, а не нашою», – писав Павло, і точніше не скажеш (2 Кор. 4:7).

Романістка Фленнері о’Конор, яку навряд чи можна запідозрити в поблажливості до людських вад, одного разу так відповіла на лист читача, обуреного становищем у церкві:

Фленнері о’Конор

«Ваше невдоволення церквою, як мені здається, походить від того, що ви недостатньо розумієте природу гріха. Адже по суті ви вимагаєте, щоб церква встановила Царство Боже тут на землі і прямо зараз, а Дух Святий разом зійшов на все тілесне. Святий Дух рідко виявляє Себе відкрито. Ви вимагаєте, щоб людина раптом стала такою, якою її створив Бог, забуваючи про неймовірну людську гординю, яка несе в собі смерть. Христа розіп’яли на землі, а церкву розпинають у часі…

Церква заснована на Петрові, який тричі відрікся від Христа і не міг ходити по воді. А ви чекаєте, що його послідовники підуть. Людська природа щосили опирається благодаті, адже благодать несе зміни, а зміни болючі. Священики опираються благодаті так само, як і всі інші. Для того, щоб церква стала такою, як хочете ви, Бог повинен був би постійно втручатися в людські справи…»

У кількох яскравих фразах о’Конор показує, з яким вибором зіткнувся Господь: безупинно втручатися в людські справи чи дозволити, щоб Його розпинали в часі, як Його Сина розіп’яли на землі. За малим виключенням Бог, Який за природою Своєю, – любов, вибирає друге. І Христос терпить рани церкви, яка Його Тіло, так само, як терпів рани розп’яття. І ще невідомо, що спричиняє більше страждань.


[1]Чарльз Вільямс пише, що Ісус, «судячи з того, що Він казав про сучасних Йому релігійних лідерів, навряд чи багато чекав від церковних служителів. Саме більше, що Він обіцяв: ворота пекельні не здолають Його церкву. Дивлячись на церковну історію, розумієш: вони її не здолали».

Попередній запис

Вознесіння: порожнє блакитне небо - частина 3

Не так давно, перечитуючи Євангеліє від Матфея, я із подивом зауважив: Ісус розумів, що Його можуть забути. Чотири притчі в ... Читати далі

Наступний запис

Царство: пшениця серед куколів - частина 1

Пам'ятаю, у дитинстві щоосені наша церква влаштовувала конференцію, присвячену пророцтвам. Відомі на всю країну сивоволосі чоловіки розгортали на трибуні свої ... Читати далі