«Блаженні ті, що не бачили й увірували», – сказав Христос, коли пред’явив Фомі неспростовні докази пасхального дива і розсіяв його сумніви. За винятком тих п’яти сотень, які бачили воскреслого Христа, усі християни, що колись жили, потрапляють у розряд «блаженних». Я задаюся питанням: «Чому я вірю?». Адже серед усіх учнів я найбільше схожий на Фому. Я такий же скептик і зазвичай нічого не приймаю на віру.
Я зважую аргументи на користь Воскресіння і визнаю, що вони ґрунтовні. Британський журналіст Френк Морісон розбирає ці аргументи у своїй класичній книзі «Хто відсунув камінь?». Спочатку Морісон береться розвінчати міф про Воскресіння, проте врешті-решт схиляється перед очевидністю. Проте я знаю багатьох розумних людей, які, зіткнувшись з тією ж очевидністю, все ж не увірували. Розповідь про Воскресіння закликає нас до віри, проте цю віру не нав’язує. Віра має на увазі можливість невіри, інакше це вже не віра. Так чому ж я вірю?
Одна з причин моєї віри – і я визнаю це – полягає в тому, що мені дуже хочеться, щоб уся ця історія була правдою. Віра виростає з цього пристрасного бажання. Щось глибинне в людській істоті опирається смерті. Так було і в Стародавньому Єгипті, коли фараони набивали піраміди коштовностями і колісницями. Так відбувається зараз в Америці, коли лікарі намагаються підтримати життя до останньої секунди, а потім особливим чином бальзамують тіло і поміщають його в запечатану труну. Ми не хочемо, щоб останнє слово залишилося за смертю.
Я згадую той жахливий рік, коли я позбувся трьох друзів. Найбільше на світі я хочу, щоб пасхальна історія виявилася правдою, адже вона обіцяє, що одного разу я знову побачу своїх друзів. Я більше не хочу чути слово «непоправний».
Можливо, ви скажете, що я вірю в казки. Але я не самотній. Казки любили у всі часи. Ми чули їх від батьків і розповідаємо своїм дітям, а ті розповідять своїм дітям, і так було і буде завжди. Навіть у наше століття науки популярні фільми виявляються все тими ж казками: «Зоряні війни», «Аладін», «Король Лев». На відміну від реального життя в казок завжди щасливий кінець. Бере гору древній інстинкт, надія. Як і в житті, в казках є і горе, і страждання, проте в кінці сльози поступаються місцем посмішці. Так і Пасха. А тому ця історія схожа на правду[1].
Натовп кричав, щоб Ісус зійшов з хреста і довів, Хто Він. Ніхто з них і уявити не міг, що насправді Він помре і воскресне. Проте, коли це сталося, ті, хто добре знав Христа, зрозуміли, що саме так і має бути. Саме так діє Бог. Він завжди обирає повільний і важкий шлях, Він шанує людську свободу, чого б це не було варто. «Господь не знищив зло, Він перетворив його, – пише Дороті Сейерс. – Він не перешкодив розп’яттю, Він воскрес з мертвих». Герой зазнав немало, проте вийшов переможцем.
Я вірю у Воскресіння передусім тому, що знаю Бога. Я знаю, що Він – любов, а коли люблять, захищають від смерті. Я не дам своїм друзям померти: вони живуть у моїх спогадах, у моєму серці, навіть якщо їх більше немає поруч. З якоїсь причини – гадаю, щоб зберегти свободу волі, – Бог дозволяє існувати світу, де молодий аквалангіст може потонути, а жінка – загинути в автокатастрофі. Але я вірю, що Господь не задоволений такою недосконалою планетою, інакше Він не любив би нас. Божественна любов знайде спосіб усе змінити. Господь не дасть смерті перемогти.
У пасхальній історії є для мене одна загадка: чому у воскреслого Христа залишилися рани від розп’яття? Думаю, Він міг обрати Собі будь-яке тіло та все ж вважав за краще зберегти видимі сліди розп’яття. Чому?
Мені здається, історія Воскресіння була б неповною без цих відмітин на руках і ногах і рани в боці. Ми, люди, часто мріємо мати білозубу посмішку, гладку шкіру, струнку фігуру. Ми мріємо про неприродне, досконале тіло. Проте для Бога бути ув’язненим у людське тіло вже неприродно. Рани для Нього – це символ життя в нашому світі, постійне нагадування про дні поневірянь і страждань.
Ці рани дають мені надію. Розп’яття – найжахливіша в історії Всесвіту подія. Проте і воно завдяки Воскресінню стало лише спогадом. Завдяки Воскресінню я можу сподіватися, що всі наші сльози, увесь наш біль і скорбота про друзів і рідних, що пішли, одного разу перетворяться на спогади. Рани зарубцюються, залишаться тільки шрами, а вони не болять. У нас будуть нові тіла, нове небо і нова земля. У нас з’явиться можливість почати усе спочатку, з Воскресіння.
* * *
Я доходжу висновку, що на людську історію можна дивитися з двох позицій. Можна бачити лише війни, насильство, бруд, біль, трагедію і смерть. Тоді Воскресіння здається казкою, виключенням, дивною безглуздістю. Можна утішати себе цією надією, хоча, зізнаюся, після смерті друзів я цілком занурився в горе і всяка надія на майбутнє життя здавалася ефемерною.
Але можна поглянути на світ по-іншому. Якщо точкою відліку я вибираю Пасху, подію, що показала, на що Господь здатний заради тих, кого любить, тоді людська історія стає безглуздістю, і тільки Воскресіння реальне. Тоді надія, як лава, пробивається крізь кору повсякденності.
Можливо, це і пояснює зміну, що сталася в учнях, коли вони, сховавшись від усіх, обговорювали незбагненні події пасхального Воскресіння. З одного боку, усе залишилося як і раніше: римляни все ще правили Палестиною, первосвященики все ще мали владу, смерть і зло все ще панували навколо. І тут з’явився Він. Страх поступився місцем приливу радості. Якщо Господь зміг таке…
[1]Дж. Р. Р. Толкієн, можливо, найбільший казкар нашого часу, часто вислуховував звинувачення в тому, що він допомагає читачу тікати від реальності в царство фантазії. Відповідав він на це просто: усе залежить від того, від якої реальності ви тікаєте. Втечу дезертира і втечу ув’язненого ми сприймаємо абсолютно по-різному. «Хіба можна зневажати людину за те, що, опинившись у в’язниці, вона рветься додому, на свободу?»
