Одного разу мою свідомість полонив образ Авраама, який ішов на гору Морія. Не буду заглиблюватися в те одкровення, оскільки в мене є про це окрема книга. Зазначу лише, що я намагався поставити себе на його місце і збагнути його роздуми й переживання протягом тих трьох днів у дорозі: «Чому Бог хоче забрати Ісака? Хіба не Сам Бог дав нам його? Хіба він не той, хто був обіцяний? Хіба він – не ті єдині двері, крізь які ми зможемо увійти в нашу спадщину, що її нам дав Бог? Чи не втрачаємо ми все разом із ним? Хіба ми не слідуємо Божій волі? Хіба ми не покірні Господеві? Чому Він вимагає Ісака?»
Не знаю, чи думав він так, чи задавав сам собі такі питання. Але коли він дістався місця, де був готовий зробити те, що сказав Бог, то Господь звернувся до нього з такими словами: «Усе вірно: тепер Я знаю твоє серце. Віднині, Аврааме, я благословлю тебе так, як ніколи раніше. І розмножу твоє потомство». Хто був його потомством? Ісак. Чи бачите ви цей урок? Якби він утримував Ісака, то усе, що в нього було б, – це тільки Ісак. Коли ж він віддав Ісака, то отримав його назад помноженим на стільки разів, що не зміг би й злічити.
Мені довелося бачити цю істину в дії. Ось Бог дає нам щось дуже цінне, це – від Бога, воно унікальне й чудесне. Але одного разу Господь бажає сказати: «Я хочу це! Поверни Мені це! Убий це! Поклади це на жертовник!» І тоді ви або йтимете слідами Авраама, або втратите Боже благословення.
Мушу сказати, що я бачив багатьох служителів Господа, які роблять цю гірку помилку, тримаючись за Ісака, і все, що залишається в них, – це Ісак. Гадаю, що найбільшим випробуванням для будь-якого служителя Божого є випробування згоди покласти своє служіння на жертовник.
Озираючись назад, я бачу подібні випробування в моєму власному житті. Багато хто з вас знає, що я був глибоко задіяний у служінні звільнення, і завдяки цьому багато хто дізнався про мене. Я можу повторити слова Павла і сказати, що «боровся з дикими звірами» за істину звільнення. Я змагався фізично й духовно, я боровся в молитві й пості.
Але настав час, коли Бог з’єднав мене з трьома іншими братами, відомими в Америці біблійними вчителями. Сам Господь звів нас разом у стосунки взаємних посвячення й покори. У цьому була суверенна Божа робота з кожним із нас окремо і з усіма разом – ми не планували, не очікували й навіть не розуміли цього. Тому мушу сказати, що в цьому були ознаки Ісака, а не Ізмаїла.
Мені не хотілося широко рекламувати служіння звільнення, тому що це відлякувало від нас деяких людей. Але люди продовжували шукати звільнення, і воно відбувалося. Подобалося це комусь чи ні – це справді відбувалося.
Але я усвідомив, що моя посвята братам-служителям охоплює й моє служіння звільнення. Це означало підкоритися їм. І настав такий момент, коли я сказав моїм братам: «Браття, якщо ви гадаєте, що моє служіння звільнення не відповідає Святому Письму чи є неправильним і ви заперечуєте його, то я більше не буду його практикувати». І не думайте, що це мені нічого не коштувало. Це коштувало мені багато чого.
Однак сьогодні я славлю Бога за ті результати, що стали наслідком цього. Перш за все, мої брати ніколи не просили мене припинити практикуюче звільнення. Навпаки, вони підтримували й підкріплювали мене. Коли траплялися публічні напади на мене, вони стояли за мене, часто – навіть ціною своєї власної репутації.
Однак після всього цього зі служінням звільнення по всій країні відбулося дещо, чого б я ніколи не зміг домогтися своїми власними зусиллями. Коли я віддав Богові мого Ісака, Він примножив його. Сьогодні служіння звільнення посіло своє місце й розповсюдилося майже по всій Америці. Я можу бувати будь-де в США й проповідувати звільнення, і скрізь є кваліфіковані й посвячені Божі служителі, які роблять цю роботу. Фактично останнім часом мені самому нечасто доводиться служити в звільненні. Але, запевняю вас, всього цього не було якихось 10 років тому[1]! Озираючись тепер та той час, я дякую Богові, що був готовий віддати Йому мого Ісака і дозволити примножити його. Я впевнений, що якби я втримав мого Ісака, залишався б сьогодні тільки з моїм служінням, ізольований від Тіла Христового й від основних Божих цілей.
Давайте в Євангелії від Івана 12:24 прочитаємо слова Ісуса: «Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе».
Я завжди відносив ці слова до Христової смерті, й немає сумніву, що це вірно. Ісус був тим пшеничним зерном. Він погодився покласти Своє життя; Він упав у землю, був похоронений, і Його смерть, поховання й воскресіння принесли набагато більше плоду.
Але зовсім недавно я міркував над цими словами. Я побачив себе й моїх віруючих братів, ніби кожен із нас тримає у своїй руці маленьке зернятко, котре Бог туди помістив – наш дар, наше служіння, наш талант, тобто дещо дорогоцінне, бо подароване Богом.
Ви кажете: «Це моє. Я можу робити це. Я знаю, як виганяти бісів. Я можу молитися за хворих. Я отримав слово знання». Так приємно тримати це у своїй руці, відчувати його там і казати: «Це – моє». Але Бог говорить: «Якщо ви тримаєте його там, то в такому випадку це все, що у вас є… Лише одне маленьке зернятко». Ви можете написати на ньому своє ім’я чи прикріпити свою етикетку, можете доводити, що воно належить вам, – проте ви ніколи не отримаєте більшого.
У чому ж альтернатива? Розтиснути пальці! Відпустити зернятко й дозволити йому впасти! «Ви маєте на увазі, що я мушу дозволити моєму служінню піти? Відпустити мій талант? Не триматися мого дару?» – Так, відпустити це! Дозволити цьому впасти на землю, бути похороненим, заховатися. Тоді вже не ви володітимете цим. Однак ось що я вам скажу: Бог потурбується про це зернятко. І Бог гарантував плід.
Я вірю, що є в житті деякий момент істини, через який ми мусимо пройти. Багато хто з нас зіткнеться з цим вибором. Чи хочу я розкручувати себе? Чи хочу я зміцнювати власну репутацію? Чи хочу я організувати моє служіння, моє євангелізаційне служіння, мою школу, мій молодіжний центр, мій центр звільнення? Чи зацікавлений я в тому, щоб це було моїм? Чи готовий я, як та справжня мати, поступитися тому, хто настійливо оскаржує моє право на володіння чимось, і віддати своє дитя зі словами: «Нехай це буде твоїм»? Чи дійсно я люблю це чи люблю себе? – Це дуже глибоке питання.
Що би Бог не дав вам, я вірю, настане такий час, коли Він попросить вас дозволити цьому піти, розтиснути пальці – дайте цьому впасти. Благословенний наш Бог! Я знаю, що це слово не пройде повз увагу декого з вас! Я відчуваю внутрішній відгук у Духові. Хвала Богові, ви раді рішенню дозволити цьому піти! Особисто я радий, що дозволив піти багато чому. Якби я продовжував нести все це на собі, то цей тягар притиснув би мене до землі.
[1] Ця книга була вперше опублікована в 1977 році – прим. ред.
